Ольга Кобилянська - Володимир Вознюк

Володимир Вознюк

Ольга Кобилянська

Попередні зауваги

У нинішньому, XXI столітті Ольга Кобилянська гарантовано була б однією з тих особистостей, яких бажано і престижно запрошувати на резонансні теле– та радіошоу, літературно-мистецькі акції, диспути, дискусії і т. п. Вона була б у центрі уваги під час науково-практичних конференцій з питань філософії, психології, культури та й… довкілля. З нею було б цікаво розмовляти про мораль, етику, естетику, релігію, театр, кіно, живопис, літературу, про митця та загал, про становище й роль у суспільстві чоловіків і жінок, про батьків і дітей, про матеріальне і духовне, національне та інтернаціональне, про народ і його провідників тощо. Було б цікаво, бо якраз отакі й дотичні теми спонукали її до літературної праці, давали матеріал для окремо занотованих спонтанних роздумів, для записів у щоденниках, для листів, для нечисленних публічних виступів. А читачам авторське трактування, інтерпретація О. Кобилянською згаданих тем дають підстави вважати її принаймні непересічною письменницею.

Уже перша її повість українською мовою – «Людина», яка побачила світ 1894 року у львівському альманасі «Зоря», твір тоді нікому не відомої літераторки з Буковини – стала одним з найоригінальніших, найцікавіших і найсуттєвіших творів про жінку-особистість в українській літературі кінця XIX – початку XX століття, а наступна повість – «Царівна» – скупому на похвалу та завжди об'єктивному Іванові Франку дала підстави сказати: «Се перша у нас повість, основана не на інтригах та любовних пригодах, а на психічній аналізі буденного життя пересічних людей». До речі, у 1905 році він так схарактеризував «Землю» видатної буковинки – один із найкращих у світовій літературі творів на селянську тематику: «її [Ольги Кобилянської. – В. В.] роман «Земля», крім літературної та мовної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття». А хіба не промовисто писала Леся Українка в листі до О. Кобилянської від 18—30 січня 1900 року: «Вірте чи ні, а ми зеленої Буковини більше прагнемо, ніж паризької вистави, надто як начиталися Вашої «Некультурної». Що то за пишне оповідання, ота «Некультурна»! Я не вмію розказати Вам, яке чудове вражіння справила вона на мене. Які типи, які пейзажі! В нашій літературі нема пейзажиста над Вас, і я не знаю, як готова цінити Вас за се, бо дуже люблю пейзаж в літературі і завжди мені його бракувало в нашому письменстві»?

Високо оцінювали творчість О. Кобилянської також чимало інших відомих діячів культури. У пам'яті, проте, найчастіше зринають слова знаного вітчизняного майстра слова Василя Земляка: «Ольга Кобилянська була великою письменницею, бо час нічого не заподіяв її творам, а тільки утвердив їх у нашому народі, приніс їх у новий світ такими ж великими, самобутніми і неповторними, якими вони були зразу ж після своєї появи». Так було мовлено у 1963 році, коли столітній ювілей української письменниці святкували в міжнародному масштабі, коли вона стала ювілянткою ЮНЕСКО.

Відтоді минуло майже півстоліття, але Ольгу Кобилянську, її творчу спадщину аналогічно сприймають і сучасні читачі. Аби збагнути причини цього, недостатньо пам'ятати загальновідому, начебто скромну та неоднозначну самохарактеристику письменниці: «Одна праця, одне перо та власне моє я зробили мене тим, чим я є, – робітницею свого народу». Отже, згадаймо про найважливіше і найвизначальніше з її життя і творчості.

Частина перша

Донька небагатих родичів

«Я роджена на Буковині в малім містечку в Гура-Гуморі року 1863,27 падолиста, в глибині гір карпатських, яко донька небагатих родичів», – писала О. Кобилянська в автобіографії 1903 року. Сучасна назва цього містечка – Гура-Гуморулуй, розташоване воно у Південній Буковині, тепер Румунія, за півтори сотні кілометрів од Чернівців.

Ольга-Марія Кобилянська – четверта дитина в сім'ї цісарсько-королівського повітового канцеляриста при місцевому повітовому управлінні Юліана Яковича Кобилянського та його дружини Марії Йосипівни з Вернерів – народилася в будинку № 129 у кінці тамтешньої головної вулиці, яка простяглася від центру містечка в напрямку до старовинного монастиря Гумор, за нею утвердилася назва Манастіря Гуморулуй. Доволі просторе подвір'я, де був той будинок (тепер там особняки під номерами 102, 104, 106), притикалося до підніжжя залісненого горба. А трохи далі, якщо рухатися до згаданого монастиря, до якого звідти чотири кілометри, тягнеться горбиста галявина, вкрита рідким ялівцем та оточена смерековим лісом. Неподалік – широка долина, постійно владарює на ній неспокійне і неслухняне русло потоку Гумор, який вливається в річку Молдова. Порівняно з центральною частиною містечка оселя Кобилянських виявилася на невеликому узвишші. На вкритій поодинокими смереками горі, що даленіє навпроти, – сінокоси, селянські оселі, пасуться отари овець, міські ж будівлі туляться переважно до долини, ближче до русла ріки. Праворуч і ліворуч височіють гори.

Жила О. Кобилянська в Гура-Гуморі нетривалий час – у 1863—1868 роках. Цікавих матеріалів про перебування там подружжя Кобилянських начебто нема. Та є в місті римо-католицький костел, де хрестили їхню донечку Ольгу-Марію. Прискіпливий дослідник життєвого шляху письменниці може заперечувати це, адже в її метричному свідоцтві вказано, що вона греко-католицького віросповідування, задокументоване ж свідоцтво в греко-католицькій парафії села Качіки, яке неподалік від Гура-Гумори. Прояснюють картину матеріали, опубліковані у часописі «Нива» за 1907 рік: у Гура-Гуморі української церкви не було, але невеликій громаді місцевих українців для задоволення духовних потреб протягом заздалегідь визначеного часу дозволяли користуватися приміщенням римо-католицького костелу. Якщо римо-католики проводили своє богослужіння, приміром, з 10 до 12 години, то греко-католицька громада могла його здійснювати десь із 8 до 10 або з 12 до 14. Церковні відправи виконував священик із Качіки, де заснували русько-католицьку капеланію, як її тоді офіційно називали, ще 1813 року на прохання робітників тамтешніх солекопалень відповідно до цісарського розпорядження від 5 квітня 1812 року. Качіка стала другою греко-католицькою парафією на Буковині після Чернівців. Хрестив О. Кобилянську 15 грудня 1863 року священик Кирило Гаморак, який був капеланом протягом 1861—1874 років. Хрестив у Гура-Гуморі, а запис про здійснення обряду зробив у парафіяльній книзі села Качіки.

Мешкали Кобилянські у згаданому південнобуковинському містечку, бо там довелося працювати главі сім'ї – Юліанові Яковичу. А народився він 7 травня 1826 року в сусідній із Буковиною Галичині, в селі Баб'янка (нині воно підпорядковане Струпківській сільській раді Коломийського району Івано-Франківської області). З автобіографії О. Кобилянської «Про себе саму» довідуємося, що батько її походив «з родини української, та ще й гербової», прадід письменниці був греко-католицьким парохом «у селі Микитинцях у Галичині» (воно, здогадно, тепер у складі Угорницької сільської ради неподалік від Івано-Франківська), а