Жлобологія - Густав Водічка

Тому мусимо констатувати, що чи не найгіршим проявом, що його породжує жлобство, є наступ на людину талановиту, намагання нав’язати їй свої цінності, спосіб життя, мислення, уявлення про соціальні стандарти і, взагалі, неприйняття всього нового у жорсткій формі. Коли я слухав випади обивателів проти митців, то відчував, що ці неприємні речі існують не тільки на рівні підсвідомості, а є наслідком збідненого життя, браку освіти, емоційного розвитку.

Проблема в тому, що для багатьох людей освіта та знання ніколи не були життєвою цінністю. І тотальне невігластво нині поширюється з пандемічним розмахом, ясна річ, не минаючи тонкої сфери культури й мистецтв.

Кланове жлобство

В освітній, культурній сфері, зокрема і в образотворчому мистецтві, є такі речі, як посади-звання-нагороди і, звісно, гроші. І відповідно знаходиться певний тип людей, які за складом крові, умовно кажучи, жити не можуть без почестей і владних повноважень. Спробую описати ситуацію узагальнено. Певна людина стає народним художником України, членом-кореспондентом Академії, заслуженим діячем мистецтв, але, за гамбурзьким рахунком і за своєю людською сутністю цей чоловік навіть не є художником. Не важливо, він уже розробляє технологію, як йому ще отримати Шевченківську премію, іншу державну нагороду тощо, кому з потрібних людей він має привезти подарунки, щоб дістати бажане. Потім цей митець організовує свою виставку, куди приходять такі ж, як і він, діячі мистецтв, які розповідають, яке прекрасне його лайно, що перебуває на неперевершено високому художньому п’єдесталі. Згодом ще одну виставку чоловік відкриває, третю... Це ієрархічне жлобство в царині культури стрімко розвилося і квітує досі. Я б назвав його клановим жлобством.

Існує клан людей, які живуть ось такими інтересами, допомагають один одному отримувати важливі для них регалії, вміють працювати ліктями і розпихати всіх, хто їм заважає, а навколо себе створюють певний вакуум. Що ці люди роблять насправді? Вони нівелюють саме поняття культури, нищать її, як і сам сакральний процес творчості. Деякі одіозні особистості, які очолювали й очолюють заклади культури, то не просто невиїзні діячі, їх не можна нікому показувати, їхні обличчя і окремо роти, треба прикривати ганчірками. За останні роки цей стан речей і неконтрольованість подібних ситуацій породили справжні війни за посади в галузі культури, чого ми ніколи раніше не бачили.

Дилетантизм

Останнім часом я все більше схиляюся до думки, що дилетантизм і жлобство є спорідненими поняттями.

Велика проблема сьогодення полягає в тому, що світ завойовують дилетанти. Часто відбувається підміна понять, коли, наприклад, письменницею вважає себе дівчина, що написала книжку «Мої перші 20 коханців» і видала її коштом власного «спонсора». Нерідко натрапляєш у журналі на підпис під фото симпатичної білявки: актриса, модель, тусовщиця. То хто ж вона насправді? Думаю, що точно не актриса і навряд чи фахова модель. На жаль, підміна понять часто почала відбуватися і в моїй професії. Приміром, у провінційних газетах свої огляди виставок молодий сміливий автор підписує скромно: мистецтвознавець. Текст написав хтось у маленькому містечку, де апріорі мистецтвознавців ніколи не було. Незважаючи на всі помилки, стилістичні чи пунктуаційні, людина має якось позначити свій статус, щоб решті було зрозуміло, чому саме він це пише. Логічно, що він мистецтвознавець, бо якби ж цей автор був зоотехніком, то не робив би оглядів мистецьких подій для газети. Можна то все назвати жлобством, проте культурна ситуація в провінції вимагає поблажливого ставлення до себе. Інша річ — те, що відбувається у столиці: в нас нині стало багато мистецтвознавців.

У минулому сторіччі мистецтвознавців в Україні випускав у світ один художній інститут (або Академія образотворчого мистецтва і архітектури — нині) в Києві. Потім азів цього фаху почали вчити в академіях мистецтв у Львові, Харкові та інших містах, навіть в Університеті культури. Рівень підготовки багатьох з новоспечених спеціалістів далеко не найкращий. Я спілкувався з багатьма випускниками кінця 1990-х, початку 2000-х — і часто відчував неякісність їхніх знань. Коли я в когось із нещодавніх студентів питаю, у кого Ви писали диплом, то чую у відповідь, приміром, у Свистуненка. І я ловлю себе на думці, що не знаю, хто ця людина, яка була керівником дипломної роботи у випускника.

У 1990-ті в деяких вишах практикувалося вільне відвідування лекцій, і студент, який 5 років провчився в інституті, прослуховував 10% лекцій від тих, які там читали... Далі казати нема про що, але він хоча б учився в профільному навчальному закладі.

Деякі з моїх молодих так званих «колег» добирають недоотриманий багаж знань у телевізорі чи на facebook’y. Знаєте цей анекдот про те, що людина хоче емігрувати до Америки?

— А де ти там житимеш?

— В Санта-Барбарі.

— А чому?

— Бо я там усіх знаю.

Власне кажучи, телевізійне чи комп’ютерне уявлення про світ — таке ж, як в анекдоті, тобто я знаю про все, що відбувається в світі, бо дивлюся телевізор та дискутую на форумах. Насправді те, що відбувається в «ящиках», не сумісне з тим, що є правдою життя. І ці дві реальності, як дві паралельні лінії в просторі, не перетинаються. На жаль, так само й уявлення про мистецтво, отримані біля моніторів, у більшості випадків, не перетинаються з реаліями справжнього мистецтва.

Лабораторія людини

У самій людині живуть одночасно кілька різних постатей, які в певний спосіб мусять вживатися, хоч, буває, що вони так і не спілкуються одна з одною. Цю проблему описав шотландський письменник Роберт Льюїс Стівенсон у «Химерній пригоді з доктором Джекілом та містером Гайдом». У книзі йдеться про те, що людська природа за своєю сутністю суперечлива, дуалістична, і в кожного є альтер еґо, що впливає на все, що думає і робить людина. Цей конфлікт триває все життя, примирити доброго Джекіла і злого Гайда майже неможливо, хоча обидва змушені знаходитися в одній і тій самій фізичній оболонці. Так Джекілу, приміром, потрібна своя лабораторія, де б він міг побути сам на сам із собою і взагалі мислити й творити. Але нерідко потайки з цієї лабораторії в світ виходить вже містер Гайд... Якщо з літератури повернутися в реальне життя, то ми побачимо, що кожен постійно постає перед нелегким вибором: тіло прагне одного, душа — зовсім іншого. І в простих людей виникає ця дилема, і в людей великих. Мені було цікаво спостерігати за тим, як подібні конфлікти долають в собі творчі особистості.

Професійні художники, якщо вони справжні митці, мають свою лабораторію. Проте її потрібно, образно кажучи, годувати, так чи інакше вкладати