Леді Африка - Пола Маклейн
— Вони справді так кажуть? Але кількість загиблих і далі зростає. Вже двадцять тисяч у самій лише Африці.
— А ти підеш воювати? — я довго боролася з собою і все-таки спитала про це.
— Ні. Обіцяю, що не піду. Але Ді вступив на службу.
— Коли? Чому? Впевнена, там уже достатньо чоловіків.
Батько та місіс О обмінялися багатозначними поглядами.
— Тату, що сталося? Ді поранено?
— Флоренс, — сказала місіс О. — Вона захворіла невдовзі після твого останнього візиту. Її підвело серце.
— З її серцем усе гаразд! Вона завжди була здорова мов бик.
— Ні, — повільно і якось аж надто обережно промовив батько, — насправді, вона багато років хворіла. Про це ніхто не знав, крім Ді.
— Нічого не розумію. Де вона зараз?
Батько похилив голову, обличчя в нього було надто бліде.
— Вона померла, Берил. Шість місяців тому. Її більше нема.
Шість місяців?
— Чому ви нічого мені не сказали?
— Я не хотів повідомляти про це телеграмою, — пояснив батько. — Але тепер не знаю, можливо, не варто було чекати.
— Вона була чудовою жінкою, — встряла місіс О. — Я знаю, ти дуже її любила.
Я приголомшено на неї глянула. Відштовхнула стілець і в якомусь маренні подалася до стайні. Почувалася остаточно пропащою. Скільки десятків годин я просиділа на килимі леді Ді? Пила її чай, всотувала в душу її слова й не знала, що вона хвора, що їй зле? Може, я її зовсім не знала, або знала про неї вкрай мало, а тепер її нема. Я більш ніколи її не побачу. І навіть не попрощаюся.
У вбогій конторі при стайні я натрапила на сонного Буллера. Він увіткнувся мені в коліна, а я заховала обличчя в його строкате хутро. Він тепер став зовсім глухим і не почув, як я увійшла, тому був вражений і водночас щасливий. Звивався всім тілом, зусібіч мене обнюхував і облизував мені обличчя. Коли він знову ляпнувся на підлогу, я поклала на нього голову й оглянула батькові речі — стіл із грубою чорною племінною книгою, шолом для їзди верхи, батіг, тарілка, повна попелу, пожовклі газети й календар на стіні. На ньому потрібно було обводити червоним важливі дати. А в стайні мало вирувати життя, проте стояла тиша, мов на цвинтарі нанді. Я нарешті повернулася сюди назавжди, але «Ґрін Гіллз» мало нагадував мені рідний дім. І чи буде ним ще колись?
За деякий час батько знайшов нас із Буллером на підлозі контори.
— Я знаю, вона дуже багато для тебе значила, — батько затнувся. — Це надто важке повернення, але рано чи пізно все владнається.
Я була у відчаї: не вірилося, що він каже правду, що найгірші наші нещастя вже позаду, що цей хаос можна зупинити. Останнього мені хотілося понад усе в світі.
— Війна ж не триватиме вічно, правда? — запитала я тремтячим голосом.
— Це неможливо, — відповів батько. — Ніщо не триває вічно.
Частина друга
8
оли березневі дощі накривають лани й горбкуватий косогір, розпускаються шість мільйонів жовтих квіток. Червоно-білі метелики, ті самі, схожі на новорічні льодяники, мерехтять в іскристому повітрі.Але 1919 року дощів не було. Не було квітневих гроз, коли одна чорна хмара може годинами висіти в небі, поки не виллється до кінця, не було коротких щоденних дощів у листопаді, які раптово починаються та закінчуються, ніби в них десь є перемикач. Цього року не впало ні краплі, й рівнини, вкриті чагарником, набули барви піску. Куди не глянь, усе здавалося пересохлим і скорченим від посухи. Вода відступила від берегів озера Накуру, залишила розсипи зеленої цвілі й химерні закрути висушеного лишайника. Життя в селах ніби зупинилося, череди вкрай виснажилися. Батько, як і всі фермери на сто шістдесят кілометрів зокола Найробі, не зводив погляду з обрію, де не видно було ні хмаринки чи бодай тіні в небі.
Мені виповнилося шістнадцять, і мене долали невгамовні почуття. Батько всі дні проводив у роздумах, а я лише спостерігала, як він похмуро тре пальцями підборіддя, втупившись почервонілими від утоми очима в бухгалтерську книгу. Віскі перед сніданком — чудова звичка!
Я перегнулася через спинку батькового стільця й лягла підборіддям йому на плече. Від нього пахло гарячою бавовною і небом. — Тобі краще повернутися в ліжко.
— Я в нім ще й не був.
— Знаю, що не був.
Попередньої ночі вони з Еммою (після свого повернення додому я називала її лише так) були на невеличкій вечірці в Накуру, підозрюю, певним чином пов’язаній з перегонами. Я не розуміла, як Еммі вдавалося мати на фермі такий доглянутий вигляд. Красу її шкіри не зіпсували навіть дрібні зморшки, хоча пружності їй тепер і бракувало. Емма залишилася такою само стрункою, хода її приваблювала чоловіків. Вона казала, що я б теж могла красиво рухатись, якби залишилася в школі з дівчатами, а не гасала чагарниками в широких штанях і запилюжених високих чоботях.
— У тебе все вийде, якщо докладатимеш більше зусиль, Берил, — сказала мені Емма, коли вони з батьком збиралися до Накуру. — Їдьмо в місто разом із нами.
Але я найкраще почувалася вдома. Щойно батьків «Хадсон»[12] з ревінням помчав донизу ґрунтовим путівцем, я вмостилася з книжкою біля вогнища, в якому палали кедрові поліна. Мені потрібен був лише спокій. Однак батько з Еммою повернулися не пізно, відразу по тому, як я пішла спати. Вони пошепки сварилися, поки йшли подвір’ям від автомобіля. Батько щось не так зробив, чи Еммі здалося, що це було не так як треба. Їхні голоси лунали дедалі гучніше, напруженіше, і я почала міркувати, що ж цього разу сталося. Інколи під час відвідин міста в них зчинялися сварки: коли Емма відчувала, що до неї неналежно ставляться. Вона вже давно й відверто була неофіційною дружиною мого батька, але я подорослішала й побачила те, чого раніше не помічала. Навіть якщо вони з татом, здавалося, були готові відкинути традиційні звичаї або принаймні ігнорувати їх, то суспільство колонії на це не здатне. Багато дружин сусідніх фермерів фактично зачинили свої двері перед Еммою. Навіть у місті, як розповіла мені Дос, їхній зв’язок вважався
