Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
Домовленість батьків скріплюється тим, що батько жениха запрошує батька нареченої на врочисту трапезу і всім у своєму селі оголошує, що цей чоловік — його новий друг. Потім вони обмінюються дітьми. Жених якийсь час живе в домі нареченої, а наречена — в домі жениха. Потім знову міняються. І так кілька разів, аж поки молоді люди звикнуть до обох сімей, а сім'ї — до них.
Вік у папуасів короткий — в середньому 25–30 років. Зустрічаються, звичайно, люди і в старшому віці. Дехто живе років до сімдесяти й більше, але таких мало, особливо серед жінок.
У дванадцять-чотирнадцять років дівчина вважається вже цілком дорослою і повинна виходити заміж. Саме повинна. Це її головний обов'язок. Вона доросла, і їй пора подумати про продовження свого роду.
Ось тепер, коли дівчина на ім'я, приміром, Кунду досягла шлюбного віку, здорова і, на думку найстарших жінок, готова стати матір'ю, батько жениха (назвемо молодого, скажімо, Намурі) вирушає до батька Кунду з колись призначеним викупом.
Насправді, однак, це не викуп, а посаг, який приготувала для Кунду сім'я Намурі. Покидаючи батьківський дім, Кунду все візьме з собою у дім Намурі — нову хатину, яку збудують для молодят чоловіки того села, де живуть батьки жениха. Молодому подружжю віддадуть і викупних свиней — щоб Кунду й Намурі швидше завели своє господарство, інакше в общині вони не матимуть ніякого авторитету.
Такий порядок одруження встановили предки, і так було завжди. Кунду не питали, чи хоче вона йти за Намурі. Люди не знали, що це недобре — не питати дівчину, подобається їй жених чи ні. Потім прийшов Маклай і всім сказав:
— Предки говорили мудро. То правда, вродливому воїнові потрібна вродлива молода дружина. Вродливим молодим людям треба мати свій дім і своїх свиней. Так, це правда, вродливим молодим людям треба жити окремо, щоб чоловікові й жінці ніхто не заважав. І хай дружина молодого воїна сама варить йому їсти, хай не боїться, що їжі в домі буде мало. Так, це правда, вродливим молодим людям треба жити добре. Але предки забули сказати людям, що їжа буде несмачна, якщо жінка не хотіла йти за свого чоловіка. Це дуже погано, коли жінка готує чоловікові їжу й не хоче, щоб їжа була смачна.
Ще Маклай сказав, що свято свині — велике свято. Всі їдять жирне м'ясо і всім весело. Сумно тільки вродливим нареченим, тим, кому не подобаються їхні женихи. Тож нехай цього дня їм теж буде весело, нехай кожна наречена сама скаже, кому вона хотіла б готувати смачну їжу. І якщо вона обере не того, за кого посватана, що ж, нехай буде так. Бо так справедливо. Не треба заважати молодій гарній дівчині обрати того, з ким їй буде добре. Бо тоді буде добре й тому молодому воїнові.
Люди послухалися Маклая, і відтоді свято свині стало святом майбутніх молодят і єдиним днем у житті дівчини, коли їй дають право самій остаточно вирішувати свою долю.
Згодом, вийшовши заміж, молода дружина в усьому буде коритися чоловікові[65]. Але сьогодні вона ще наречена, і цей вирішальний день належить їй. Хочеш, щоб вона сказала тобі «так», зумій сподобатись.
Півтори години шляху вузенькою лісовою стежиною, і ми на місці свята — великій галявині, порослій пожухлою слоновою травою — унаном. Скрізь лежали приготовлені, мабуть, ще звечора оберемки хмизу для багать і купки каміння, на яких папуаси смажать, точніше, тушкують м'ясо, якщо під рукою немає ніякого посуду.
Присипані солоним попелом шматки м'яса загортають у бананове листя. Потім викопують ямку й кидають туди заздалегідь розпечене у вогнищі каміння. На нього кладуть загорнуте в листя м'ясо. Зверху ще листя. Потім ямку засипають землею. Через п'ятнадцять-двадцять хвилин усе відкопують.
М'ясо виходить пречудове. Духмяне й дуже соковите.
У центрі галявини стояв дім для танців — довга хатина із золотистого бамбука, вкрита пальмовим листям. Перед нею височів дерев'яний поміст з поручнями і сходами — трибуна. Обабіч неї — два темних стовпи, один з яких мене здивував і потішив.
Заввишки він метра півтора, темно-вишневий, з величезними, наче фари, вклеєними очиськами світлішого забарвлення і страхітливо вищиреним ікластим ротом. Таких булькатих ідолів з неспівмірно великими головами, довгим тулубом і короткими незграбними ногами я бачив у Новій Зеландії, на Маркізьких та інших островах Полінезії, і цей ідол, судячи з його орнаменту і всього зовнішнього вигляду, теж явно полінезійського походження, хоча таку деревину, з якої його зроблено, має, наскільки мені відомо, тільки одна порода червоного дерева — новогвінейська. Отже, тотема-«полінезійця» навряд чи було завезено з Полінезії. Найімовірніше, його виготовили на місці або навчені полінезійцями папуаси, або хтось із полінезійців, які жили чи побували на цьому березі Нової Гвінеї, до того ж давно, бо тотем досить старий.
Принаймні без втручання полінезійців тут не обійшлось, і саме це особливо цікаво.
