Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
Закінчивши промову, Лако перегнувся через поручні помосту і взяв в одного з хлопчиків два палаючих смолоскипи. Схрестивши їх над головою, вождь завмер в урочистій позі.
Барабанний дріб, що був замовк, пролунав знову. З хащів виносили святкових свиней. Їх несли на жердинах, просунутих крізь зв'язані ноги тварин. Поряд з кожною парою носіїв ішов вогненно-червоний жених із списом напоготові.
Біля трибуни, де стояв з піднятими смолоскипами вождь Лако, процесія зупинилася. Повернувшись обличчям до свиней, так, щоб бачити і поміст, женихи відступили на крок назад і підняли списи. Галявина завмерла. Тепер усі дивилися тільки на смолоскипи Лако. Вождь зволікав. У своїй осяйній накидці він височів над юрбою, мов сліпуча статуя.
Ось факели гойднулися, повільно розійшлися в різні боки. Обличчя женихів — пильна увага, руки з піднятими списами тремтіли від напруження. Дзвінка тиша на галявині і несамовитий барабанний дріб десь на узліссі. Р-раз! — барабани захлинулися, смолоскипи полетіли на землю. І тієї ж миті женихи ввігнали списи в тварин. Хоча свині відзначаються незвичайною живучістю, вони не встигнули навіть верескнути. Так само висіли на жердинах, ніби з ними нічого не сталося. Тільки цівки крові свідчили про те, що тварини вже мертві.
Хвилинну тишу розітнула буря радості.
— То-їто! То-їто! То-їто! — кричала вся галявина.
Забитих свиней потягли до багать, щоб обсмалити щетину. Тут же, біля вогнищ, туші розбирали. Бамбуковим ножем власник тварини швидко розрізав обсмалену тушу на кілька частин. Одну частину він відкладав для себе й своєї сім'ї. Решта м'яса йшла на продаж. В обмін на свинину покупці пропонували господарям кам'яні сокири, нові пов'язки на стегна, всілякі прикраси. Найохочіше господарі брали, однак, черепашки каурі, які тут і досі правлять за гроші.
Коли вже всі цього дня їдять свинину, треба й нам. покуштувати, надто що свою ранкову крокодилятину ми все-таки викинули. Анді подався до одного продавця, я — до другого.
Знаками пояснивши папуасові, що мені треба, я подав йому два папірці по п'ять індонезійських рупій. Він демонстративно відвернувся. Тоді я дістав жменю монет, також індонезійських. Мигцем глянувши на них, папуас заклопотано нахмурився. Потім з жалем почав мені щось говорити. Ага, ясно. У нього тільки одна свиня. Він подумав, що за свої монети я збираюсь купити всю тушу. А що ж він їстиме сам, що лишиться його сім'ї? Я довго втлумачував йому, що мені досить невеликого шматка. Похитуючи головою, папуас клацав язиком. Дуже багато грошей, дуже багато. Нарешті він узяв з моєї долоні одну маленьку монетку, відбатувавши від туші цілий окіст. 1 хоч як я вмовляв його забрати назад, він нізащо не погоджувався або повертав монету. Певно, вважав, що я заплатив надто дорого, тому дати мені менший шматок несправедливо. А коли я пропонував паперові гроші вартістю и п'ятдесят разів більше, йому здавалося, що я хочу його обдурити. Папірці — не гроші.
Та ось що цікаво. В уявленні папуаса, я намагався його обдурити і, отже, поводився нечесно. У нас, у цивілізованому світі, в такому разі мені або відповіли тим же, або підмовилися б мати зі мною справу. А «дикий» папуас, незважаючи на все, лишився, як кажуть англійці, джентльменом. Звісно, він не розмірковував над тим, як вчинити щодо мене, і все-таки повівся шляхетно. За всіх обставин для нього, сина джунглів, обдурити протиприродно, як протиприродно не нагодувати голодного.
Гомінкий торг тривав близько години. За цей час усі туші було розібрано й розпродано. Не продавали тільки печінку й серце. Печінку хазяїн свині врочисто віддавав женихові, який забив його тварину, щоб молодий воїн був дужий, а серце — якійсь з наречених, щоб вона була добра й лагідна.
До полудня папуаси бенкетували. Їли свинину, запиваючи кокосовим соком. М'яса вони поглинали страшенно багато. Я бачив, як хлопчик років десяти з'їв за одним присідом шматок на кілограма півтора. І випив сік з шести кокосів, кожен з яких трохи менший за його голову. Можна було тільки дивуватись, як він не лусне. Та тільки-но скінчився бенкет, хлопчик легко підхопивсь і підтюпцем побіг до хатини для танців. Там уже тоді починалися веселощі.
Денне світло в хатину майже не попадало. Вздовж стін стояли жінки з запаленими смолоскипами. На відміну від чоловіків, на них не було ніяких прикрас. Все вбрання складалося з коротеньких спідничок із пальмових волокон або з пов'язок із ротангового джгута, багато разів обвитого навколо стегон. У всіх на головах була поклажа — плетені мішки із запасом їжі.
Притупуючи й розмірено похитуючись, жінки підспівували чоловікам, які танцювали.
Не знаю, чи пощастить мені ще коли-небудь побачити таке[66]. Довгий бамбуковий барак. Палають смолоскипи. Димно й душно. Густий запах палаючої деревної смоли, розпашілих людських тіл, смаженого м'яса. Посередині барака, на рипучому помості, — люди у фантастичному вбранні. Розмахуючи зброєю кам'яного віку, вони войовниче вигукують, стрибають, кружляють, тіпаються в неймовірному екстазі.
— Рум… теп… бум! Рум… теп… бум!
Барабан. Він десь за перегородкою. Я стояв мов зачарований. Забув про все на світі. В цю мить для мене існував лише цей барак, люди, які танцювали у фантастичному вбранні, й барабан.
Раптом з'явився вождь Лако. Розштовхуючи глядачів, він виліз на поміст, дубцем став розганяти очманілих танцюристів. Вони вийшли з регламенту. Час було починати наступний номер програми.
На галявині готувалося змагання з метання списа й стрільби з лука. З того боку, де за деревами виднілося село, папуаси принесли й поставили метрів за п'ятдесят від помосту величезний щит з кори
