Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко

Виступали дві команди: женихи й одружені. Судили змагання наречені. Дівчата визначали, як їхні майбутні чоловіки вміють володіти зброєю. Женихи старалися з усіх сил. Жоден кинутий спис не пролетів мимо щита, жодна випущена з лука стріла не пішла мимо цілі. Правда, влучань у «яблучко», тобто у вищирену пащу маски, не було. Списи й стріли застрягали близько, але не в центрі. Судді обурювались.

— Ідіть геть звідси! — кричали вони на хлопців. — Вам тільки свиней колоти, ви ні на що не здатні!

Суворість наречених публіка бурхливо схвалювала. Під вигуки і свист юрби женихи подалися в ліс. Пробувши там якийсь час, вони верталися знову, прохаючи суддів дозволити показати свою майстерність ще раз. Дівчата знову їх проганяли, та потім нарешті ласкаво дозволили.

Однак тепер хлопці кидали списи справді погано. І стріли їхні летіли не туди, куди треба. Кожен навмисне невмілий постріл з лука викликав вибухи реготу. Публіка верещала, стрибала, несамовито жестикулювала. Хіба хто гак стріляє? Хіба це постріл, гідний молодого воїна? Навіть хлопчиська, котрі ще й пов'язок на стегнах не носять, і ті стріляють куди краще.

Але суддів, які знову вирішили прогнати женихів, цього разу ніхто не підтримав. Коли дівчата, вдаючи, що страшенно розгнівані, обзивали хлопців найпослідущими словами й вимагали, щоб вони негайно залишили майданчик, публіка раптом стала звинувачувати наречених у необ'єктивності:

— Ви судите несправедливо! Женихи — справжні воїни! Женихи перемогли!

Явно не дбаючи про власні інтереси, публіку підтримала й команда одружених.

— Ми здаємося, нас перемогли! — гукав той розмальований поважний карлик, хоча саме він метав списа і стріляв з лука найкраще. У своєму мистецтві воїна він був просто неповторний. Тому, мабуть, так і пишався.

— Справді? Вас перемогли? — не вгавали дівчата. — Хіба ми не бачимо, хто переміг? Нехай ці молоді розтелепи йдуть геть! Нехай спершу навчаться володіти зброєю!

Тоді один з хлопців узяв лук і, майже не цілячись, вистрілив просто в зубату пащеку маски. Другий туди ж, але тільки в інший щит, кинув списа.

Публіка тріумфувала:

— Ви жінки, ви нічого не розумієте! Женихи перемогли! Перемогли! Перемогли!

Знічені судді змушені були погодитись. Хлопці поблажливо усміхались. На дівчат вони анітрохи не ображались.

Проте випробування молодих воїнів на цьому не скінчилися. Наступний номер програми був, мабуть, найдраматичніший, з ризиком для життя.

Я десь читав, нібито на якомусь острові Океанії побутує звичай, коли жених перед весіллям повинен цілу ніч простояти на одній нозі над прірвою. Найменший хибний рух, і людині загрожує загибель. Кажуть, тому на острові ніколи не бувало розлучень. Ніхто з молодих чоловіків не наважується пройти таке випробування двічі.

Як я пересвідчився, женихи берега Мортімер ризикують анітрохи не менше.

Виявляється, те вогнище, яке ще звечора було запалено у великій круглій ямі, потрібне для того, щоб молоді воїни показали, як далеко вони вміють стрибати з жердиною. Вогнище жахливе. Папуаси палили в ньому якісь стовбури з деревиною бурого кольору, важкою і твердою, як мармур. Згоряючи, колоди давали таку високу температуру, що кинутий у вогонь камінь за кілька хвилин лускав з оглушливим тріском, ніби вибухала граната. При цьому дрібні кам'яні осколки, які встигли розпектися до білого, попіл і жар розліталися далеко за багаття.

І ось цю вогнедишну яму діаметром вісім метрів треба перестрибнути! Помилки бути не повинно. Схибити — значить напевне згоріти живцем. Уже за три кроки від вогнища тебе всього обпалювало, як біля велетенського ковша з розплавленим металом.

Наблизившись на більш-менш терпиму відстань до ями, юрба глядачів оточила вогнище двома півколами так, щоб по центральній осі круга лишалася доріжка для стрибунів. Люди стояли мовчки, в напруженому очікуванні. Було видно, що перестрибування вогнища, яке зараз мало відбутися, для них — не розвага. Женихам співчували й хвилювалися за них. Але такий звичай, а всякий звичай для папуасів — закон, і порушувати його ніхто не сміє.

Поки женихи подалися в хатину для танців по приготовлені там жердини, я запитав вождя Лако, що буде, коли хтось із хлопців яму не перестрибне.

— Вогонь великий, він згорить, — відповів вождь таким тоном, наче мова йшла про щось не дуже важливе.

— Хіба молодого вродливого воїна не жаль?

Якусь мить Лако дивився на мене спантеличено, потім, збагнувши нарешті зміст мого запитання, зневажливо гмукнув:

— Навіщо жаль?

— Але як же, великий вождю, молодий вродливий воїн завтра міг би стати одруженим чоловіком. Тоді в нього були б діти.

— Недужий чоловік — недужі діти. Вони помруть. Навіщо вмирати дітям?

Он воно в чому річ! Так би мовити, добровільно-примусовий добір дужих продовжувачів роду. Щоб плем'я, існування якого — постійна боротьба за виживання, не зникло з лиця землі, воно мусить дбати про життєздатних нащадків.

Цікаво, що подібне мені доводилося спостерігати в австралійських аборигенів у напівпустелі Арнхем, на узбережжі Арафурського моря. Там раз на рік, звичайно в кінці посушливого сезону, влаштовується так зване свято убар. Пов'язане воно, як пояснюють аборигени, з черговим сезоном дощів, які принесуть у пустелю родючість. Мабуть, раніше так воно й було. Але тепер, коли загнане в неродючі резервації корінне населення Австралії вимирає, суть убара змінилася. Він і надалі лишається святом з багатьма стародавніми обрядами, проте вони вже не головне. Нині все здебільшого зводиться до відбору дужих молодих людей, здатних вистояти перед усіма житейськими незгодами.

Юнаки мають пройти випробування на сміливість, витривалість, показати свою спритність, уміння володіти зброєю. Випробування суворі. Юнакові, приміром, треба занурити руку в окріп і при цьому не скривитися від болю, хоча біль він терпить, звісно, пекельний. Йому пропонують, як і цим папуаським хлопцям, стрибати через величезне багаття. Не таке, правда, велике, як тут, але перескочити через нього без ризику для життя теж не просто.

Юнаки пірнають