Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко

Ще 1886 року, виступаючи з черговою доповіддю на зібранні Ліннеївського наукового товариства в Сіднеї, Миклухо-Маклай говорив, зокрема, що, як він гадає, на мову й культуру прибережних папуасів Західної Нової Гвінеї здавна справляли свій вплив не тільки малайці, але й полінезійці. Одначе більшість учених з ним тоді не погодились. Вони вважали, що хоча до появи європейців на Новій Гвінеї папуаси справді спілкувалися з більш розвинутими народами Океанії, ніякого культурного обміну між ними бути не могло, бо корінні новогвінейці за своєю вдачею нібито надто консервативні, і до того ж такі дикі, що якось сприймати чужі їм духовні цінності взагалі не здатні.

Час неспростовно довів протилежне, але, коли й тепер заходить мова про культурний обмін між папуасами і полінезійцями, багато вчених усе ще його заперечують або Іронічно посміхаються.

Але звідки ж такий тотем узявся на березі Мортімер?

На жаль, ясної відповіді на це запитання від папуасів містити не пощастило. Вони пояснили тільки, що це грізний добрий дух Аболу, який охороняє святкову галявину від злих духів. Учора його принесли сюди люди села Нарум. Принда, раніше він належав людям села Танаті, проте люди села Нарум давно-давно відбили його в них у чесному бою…

Другий тотем, заввишки метрів два з половиною, — суто папуаський. Тонкий довгорукий ідол з двома головами — символ доброго духа, який опікується молодятами. Одна голова в нього там, де їй і належить бути, а другу він тримає в долонях біля сонячного сплетіння.

Обидва ідоли дивилися в той бік, де метрів за п'ятдесят напроти помосту палало поки що єдине багаття, розкладене в круглій, спеціально для цього викопаній ямі діаметром метрів вісім. Мабуть, запалили його ще вночі, бо навалені в яму товсті колоди вже зовсім прогоріли й вогнище тепер підтримували лише оберемками сухого хмизу, який два папуаси, мабуть, саме для цього приставлені, брали з великої купи, що лежала трохи далі.

Людей на галявині зібралось уже чоловік двісті. Розмальовані обличчя, барвисті пов'язки на стегнах, безліч прикрас. Мою увагу привернув низенький літній папуас. У вухах у нього висіли черепахові сережки завбільшки з кінські копита, на шиї — намисто, разків двадцять: різноколірні дрібні скойки і обпалені кісточки якихось плодів. У широкому м'ясистому носі стирчали два кабанячих ікла, на голові гойдався сніп з пір'я півня й папуги. Одна щока розмальована червоними смугами, друга — білим хвилястим орнаментом. Очі й рот обведено жовтогарячою фарбою. У лівій руці карлик тримав лук і жмут стріл, у правій — короткий бамбуковий спис із гострим кам'яним наконечником. Все вбрання доповнювала луб'яна сумка, яка висіла на правому боці.

Маленький чоловічок, здавалося, нікого не помічав і взагалі глянути на будь-кого вважав нижче своєї гідності. Ходив біля помосту туди й сюди з таким виглядом, ніби він був тут найважливіший від усіх.

Нас зустрічав вождь Лако — головний розпорядник свята. Його вбрання вразило мене. З могутніх рамен вождя майже до землі спадала накидка з пір'я райського птаха «король Саксонії». Від райдужного, ніби вкритого емаллю пір'я не можна було відвести погляду. Воно то сяяло, то ніжно іскрилося, то блищало, неначе викуване з благородних металів. На плечах вождя був скарб. У Європі й Америці, маючи таку накидку, можна стати багачем. З пір'я птаха «король Саксонії» роблять дуже дорогі жіночі прикраси. Це надзвичайно рідкісний птах. Він водиться тільки тут, у новогвінейських джунглях.

Я запитав Лако, де він узяв стільки таких прегарних пір'їн.

— Мої люди принесли їх з лісу, — сказав він.

— Там багато таких птахів?

— Ні. Мої люди довго шукали.

— Вождь не хотів би продати свою накидку?

— Ні. — Потім нерішуче: — Накидка дорога…

Задля жарту я витягнув з кишені мельхіоровий портсигар. Покрутивши його в руках, вождь серйозно сказав:

— Однієї коробки мало.

— Лако хоче що-небудь іще?

— Ще оце й оце. — Він посмикав пальцями мою сорочку й штани.

Звісно, я відмовився від обміну, проте Лако не зрозумів, що запропонував я цей обмін жартома. Ображений моєю відмовою, він сердито буркнув:

— Я пішов!

І квапливо попрямував до хатини для танців. Ступав він широко, але надто швидко, і тому здавалося, що ноги його дрібцюють. У статечного вождя, та ще в такій коштовній накидці, хода мала б бути поважніша.

До дев'ятої години ранку на галявині зібрались усі. Кожна сім'я чи гурт близьких родичів сиділи навколо окремої купи хмизу, заготовленого для багаття. Очікуючи, коли почнеться свято, папуаси жували бетель, курили, обговорювали останні новини. На нас з Анді ніхто не звертав уваги, принаймні ми цього не помічали. Взагалі треба сказати, що папуаси ставляться до своїх гостей, якщо вони вас за таких вважають, дуже тактовно. Ніхто вам себе не нав'язує і не виявляє надмірної цікавості, поки ви самі цього не побажаєте. Гість має почуватися вільно.

Женихи й наречені тримались осібно. На одному кінці галявини — женихи, на другому — наречені. Їх можна було впізнати із забарвлення тіла. Хлопці з ніг до голови розфарбували себе в червоний колір, а дівчата — в білий або ясно-жовтий.

Зненацька звідкілясь із лісу долинув барабанний дріб. Женихи підхопились і кинулися в той бік. На галявині раптом запанувало загальне збудження.

Тільки-но женихи зникли за деревами, на галявину з хащів вибігли хлопчики, тримаючи запалені смолоскипи. Бігаючи від однієї купи хмизу до другої, юні смолоскипники запалювали вогнища. Коли всі загорілися, з хатини танців вийшов Лако.

Зійшовши на поміст, вождь гучно оголосив:

— Усі слухають, Лако говорить!

Хвилин п'ятнадцять він говорив про те, що сьогодні гарний день і гарне свято, що він усіх вітає і хоче, щоб усім було добре. Особливо він вітає вродливих молодих воїнів і вродливих молодих дівчат, яким настав час стати справжніми чоловіками і справжніми жінками. Предки і Маклай сказали: свято свині — велике свято. Чоловік не прожене дружину, а дружина не втече від чоловіка, якщо перед весіллям вони побувають на святі свині і в ніч після свята візьмуть одне