Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко

було підвішено під дахом; з черепів риб і щелеп свиней мій погляд перебіг на колекцію різної зброї, прикріпленої нижче над барлогом; там були луки, стріли й кілька списів різної форми. Мій погляд спинився на одному з них, товстому й добре загостреному. Я знайшов мою відповідь. Знявши із стіни саме цей, важкий і гострий спис, що, влучно кинутий, міг завдати неминучої смерті, я ступив до Саула, який стояв посеред буамрамри й стежив за моїми рухами. Я подав йому списа, відійшов на кілька кроків і зупинився навпроти нього. Я зняв капелюх, широкі криси якого затуляли моє обличчя; я хотів, щоб тубільці могли з виразу мого обличчя бачити, — що Маклай не жартує і не моргне, хоч би що сталось. Я сказав тоді: «Поглянь, чи може Маклай умерти». Вражений Саул хоч і зрозумів зміст моєї фрази, та навіть не підняв списи і перший заговорив: «Арен, арен!» (ні, ні!) Тим часом дехто з присутніх кинувся до мене, ніби бажаючи заступити мене своїм тілом від списа Саула. Простоявши ще якийсь час перед Саулом в очікуванні й назвавши його миніть жартівливим тоном «бабою», я сів між тубільцями, які заговорили всі водночас. Відповідь задовольнила їх, бо після цього випадку ніхто не питав мене, чи можу я вмерти».

З цього та інших записів Маклая ясно, чому тубільці, які жили на узбережжі затоки Астролябії, були певні, що вмерти він не може. Причина була в звичайному фальшвейєрі, що його вчений запалив якось уночі. Його схоже на місячне жовтувато-біле світло так вразило папуасів, що вони подумали, ніби це сяйво Місяця. А якщо так, то, виходить, і Маклай — людина з Місяця. Але ж Місяць дуже високо. Навіть зорі, падаючи звідти, розсипаються на дрібні іскри. А Маклай злетів на землю і не розбився. Отже, він взагалі безсмертний.

Так думали папуаси, які особисто знали Маклая. А що скаже Нагурдан тепер, через сто років?

Виявляється, думка трохи змінилась, і знову, очевидно, під впливом європейських місіонерів, які розповідали папуасам про воскресіння Ісуса Христа. Як сказав Нагурдан, Маклай не може вмерти тому, що, навіть коли його вбили б, він усе одно оживе, бо він не просто людина, а разом і дух, тобто бог, а боги, як відомо, не вмирають.

От і мета нашого шляху. Переді мною була хатина Маклая — гітан-таль Маклай.

Не знаючи наперед, важко повірити, що цю триповерхову вежу збудували люди, які за своїм загальним розвитком усе ще живуть у кам'яному віці. Крім художнього смаку й архітектурної майстерності, така споруда потребує складних інженерних розрахунків.

Уявіть собі три порожніх куби, поставлених один на одного на зразок ступінчатої піраміди. У першого нижні грані дорівнюють чотирьом метрам, у другого — на шістдесят сантиметрів вужчі, ніж у першого, а в третього — на стільки ж вужчі, ніж у другого. Товща стін скрізь однакова — сантиметрів тридцять, але перекрить між поверхами немає. Другий і третій яруси поставлено на напіваркові кам'яні виступи, витесані в моноліті куба, ніби внутрішні карнизи. Ніяких додаткових опор, тільки карнизи, що дорівнюють товщі стін.' Здається, наче поверхи вклеєно один в одного.

Спробуйте без будь-якого математичного розрахунку і уявлення про опір матеріалів звести таку вежу, щоб вона не завалилася ще під час будівництва!

Проте складність усієї споруди не тільки в цьому. Треба було десь знайти три величезних каменя, обтесати їх до потрібних розмірів і потім у кожному вирубати всю серцевину так, щоб лишилися тільки тридцятисантиметрові стіни і внутрішні карнизи. А інструменти ж примітивні, кам'яні…

І до того ж треба було поставити готові поверхи один на одного, не маючи ніякого підйомного крана!

Справжня хатина Маклая, звичайно, не була схожа на х цю кам'яну вежу. Але в неї теж були ніби три яруси, три дахи: перший спускався з веранди, закриваючи проміжок між підлогою веранди і нижнім настилом (підвалом), потім дах над верандою і, нарешті, покриття самої хатини. Три послідовних уступи.

У кам'яної хатини в селі Араль дах унікальний. Його піднято над третім поверхом на восьми кам'яних стовпчиках, як альтанку. Все покриття — нанизані на тоненьке ротангове пруття уламки перламутрових скойок, Які міняться під сонцем усіма кольорами веселки. А набіжить хмара, пелюстки скойок, повільно згасаючи, стають то рожевими, то блідо-рожевими, то майже зовсім блідими з ледь рожевуватою барвою. Краса неповторна!

Усередині хатини найбільше вразив мене настил з жердин, на якому лежав людський череп. Нам сказали, що колись він належав папуасові на ім'я Норі — головному будівельникові цієї хатини, тобто місцевому, в нашому розумінні, архітекторові.

Знаючи, якого значення надають папуаси черепам своїх предків, я спитав Нагурдана, чому череп померлого будівничого зберігається тут, а не в його синів чи внуків.

— Син Макіс помер, — сказав, він. — Онук Мара є. Марі добре, предок Норі завжди в гітан-таль Маклай. Маклай любить Норі, люди села Араль теж люблять.

Словом, поклавши череп Норі в хатині Маклая, мешканці села Араль тим самим віддали йому щонайвищу шану, і Мара дуже задоволений. Черепа решти предків приносять у хатину Маклая тільки у врочисті дні, а череп Лорі завжди лежить там, тому він наймудріший і дає Марі, коли той захоче, дуже мудрі поради. Для цього Мара може приходити до нього в будь-який час і навіть бувати біля нього цілі ночі. Тому й сам Мара вельми мудрий.

Крім настилу з жердин, на якому лежав череп Норі, більше нічого в хатині немає. Тільки посередині стоїть кам'яна тумба із заглибленням — вогнище. Коли в хатині справляють якийсь культовий обряд, на тумбі запалюють священний вогонь.

Ми з Анді намагались випитати у Нагурдана, як же збудували цю хатину.

— Бамбукову хатину люди голанд палили, мої люди робили цю, — відповів він.

Добитися від нього докладнішої розповіді було неможливо. На всі наші запитання одне й те саме: «Бамбукову хатину…»

Чи то він не розумів, що ми від нього хочемо, чи вважав свою відповідь досить ясною.

… День, як завжди в тропіках, урвався раптово. Спалахнуло лілово-вогненним у просвітах між пальмовим листям і зразу ж, без призахідної