Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко

У селі все йшло своїм звичаєм. Люди розкладали багаття, варили вечерю.

Мені вірилось і не вірилося. Збулася мрія мого дитинства: я — серед папуасів!

… Уночі мені снилися крокодили.

Річка. З правого берега нависають над водою велетенські крони тропічних дерев. Лівий берег — заливний. Комиші, осока, мангрові кущі.

Опівденна спека. Ні звуку, ні вітерцю.

Зануривши в літепло свої незграбні товсті тіла, крокодили розморено дрімають у затінку правого берега. То там, то тут визирають з води два маленьких чорних горбка — крокодилячі ніздрі.

Річкою тихо пливе пірога. На носі в неї і на кормі — двоє з жердинами. Троє чоловіків сидять посередині човна. В руках у них, на шиї і довкола стану плетиво ліан.

Мисливці за крокодилами.

Ось пірога зупинилась. Ті двоє, що правили човном, увіткнули жердини в дно річки. Обидва пірнули у воду, жодним сплеском не порушивши тиші. Під водою вони були хвилину або більше. Потім одна голова на мить випірнула поряд з крокодилом. Коли вона знову зникла, там же виринула друга. Так вони то з'являлись, щоб ковтнути повітря, то знову ховались під водою.

Крокодил нічого не чув. Там, у. воді, двоє смільчаків лоскотали йому живіт. Від лоскоту крокодил геть розімлів. Він не помітив, як, уже не криючись, до нього підпливли ще двоє, як зв'язали ліанами щелепу, лапи, прикрутили до спини хвіст. Тільки опинившись у човні, він забився і; судомі. Проте розірвати міцні ліани йому забракло сили.

Пірога рушила далі… Невдовзі мисливці спіймали другого крокодила, третього…

Потім я прокинувся, схвильований і здивований. Крокодили? Може, це яванські пітони? Ніби все-таки були крокодили…

Чому вони приверзлися мені, я зрозумів тільки вранці.

Тільки-но розвиднілось, Нагурдан приніс нам сніданок — загорнуті в бананове листя шматки сирого м'яса. Готовою стравою папуаси нікого не частують. Тобі дають «напівфабрикат», щоб ти приготував його на свій смак. І ще тому, щоб ти не боявся, що страву отруєно. Навіть отрута маніоки, здатна вбити коня, стає нешкідливою, коли маніокові бульби зварять.

М'ясо в банановому листі було дивного кольору — жовто-біле, з бурими прожилками.

— Анді, — сказав я, — спитай його, що це за м'ясо.

— Те, що було вчора. Мої люди спіймали великого крокодила, — переклав Анді відповідь старости.

Виходить, учора ми їли все-таки крокодилятину! Нам дали такі ж згортки і два череп'яних горщики. У темряві колір м'яса видався звичайним. Голодні, ми квапливо поклали його в горщики, стушкували на вогнищі і з'їли, присоливши сіллю, якою запаслися заздалегідь. У папуасів вона — рідкість. Замість солі прибережні племена користуються морською водою чи золою морських водоростей або додають у страву товчене вугілля з просолених у морській воді дерев.

На смак м'ясо було схоже на молоду свинину. Тільки на хвилину мені здалося, що наша тушеня трохи відгонить болотом.

— Слухай, Анді, це часом не крокодил? — спитав я тоді жартома. Я десь читав, що на Новій Гвінеї їдять крокодилів, але не думав, що покуштувати крокодилятини можна так просто.

Анді засміявся:

— Хіба запах бананового листя схожий на запах крокодилятини?

Розмова на тому й скінчилася.

Чим ми вечеряли, Анді, звісно, знав. Він боявся, що я не їстиму крокодила й мене нічим буде нагодувати. А тепер спросоння переклав відповідь Нагурдана правильно. 1 розгубився.

— Вибачте, туан Саша, я, здається, щось наплутав.

— Гаразд, не хитруй. — Я дивився на свою порцію м'яса, не знаючи, що з ним робити. — Сподіваюсь, це не смертельно?

Анді усміхнувся:

— М'ясо крокодила вони вважають за делікатес.

Нагурдан стояв, насупившись.

— Треба їсти й поспішати. Всі йдуть, — сказав він невдоволено. Певно, відчув, що мені щось не сподобалося. Пішов сердитий.

Люди села Араль поспішали в село Нарум на свято свині. Нас запросили теж, точніше, ми просто сказали Нагурданові, що підемо з ними.

— Можна йти, йдуть усі, — відповів він байдуже, і я навіть не гадав, що мені так пощастить.

Свято свині, відоме на багатьох островах Океанії, у папуасів берега Мортімер, де лежать села Араль і Нарум, присвячено зовсім не свиням. Так воно тільки називається, бо цього дня всі їдять свинину. Насправді це свято майбутніх молодят, побувати на якому для мандрівника — справді удача. Воно влаштовується раз на рік, не в кожному селі і в заздалегідь нікому не відомі строки. Коли спаде на думку старійшинам племені.

Мене свято свині цікавило особливо. Адже, крім гітан-таль Маклай, в одному й тому ж районі я побачу ще й похон-таль Маклай — дерев'яну хатину Маклая: вже не дім-святилище, а дім щастя. Його споруджують тільки там, де відбувається свято, усього на один день, тобто на час свята.

Не можу з певністю сказати про всі прибережні племена Нової Гвінеї, але тубільці берега Мортімер історію свята свині, як і багато чого іншого, пов'язують з іменем Маклая.

Звичайно наречену для сина у тутешніх папуасів обирає батько. Коли хлопчикові минає п'ять-шість років, батько розпитує, у кого в сусідніх селах їхнього племені є не-засватані наречені. У своєму селі майже всі — близькі чи далекі родичі, тому наречених шукають в інших селах. Кревні шлюби — табу, їх заборонили предки.

Сватають дівчаток від двох до трьох років. Іноді нареченою стає і зовсім немовля. Але, як правило, вибирають дівчаток старших. Через відсутність будь-якої медичної допомоги серед новонароджених дуже велика смертність. До двох років виживають двоє-троє з десяти. До того часу організм дитини, певно, загартовується так, що йому вже не загрожують навіть дуже небезпечні хвороби. Тому батько «жениха» і намагається висватати дівчинку, старшу двох років.

За наречену належить дати викуп: одну-дві великі свині, жіночі прикраси, які дівчина надіне в день весілля, і ще що-небудь із знарядь праці та домашнього начиння. Розмір викупу залежить