Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер
— Не кажіть йому нічого, благаю вас, — палко попросила Елізабет. — Якщо ви любите мене, якщо ви поважаєте мої почуття, — не кажіть нічого. Я говорю тільки про вас, і все, що я роблю, — теж тільки для вас Мені прикро, Шкіряна Панчохо, що закон вимагає такого тривалого ув'язнення, але, зрештою, це лише один коротенький місяць…
— Місяць! — вигукнув Натті, безгучно засміявшись. — Ні, дівчино, не пробуду я тут жодного дня, жодної години більше! Суддя Темпл може засудити мене до ув'язнення, але для того, щоб утримати мене тут, хай вибудує міцнішу тюрму! Колись я потрапив у полон до французів, і вони посадили всіх бранців — шістдесят дві душі — в блокгауз, але тим, хто знається з лісом, неважко було прорізати отвір у соснових колодах! — Мисливець замовк, озирнувся, знов засміявся, обережно посунув управителя вбік і, відгорнувши ковдру, показав дівчині свіженький отвір у стіні, зроблений з допомогою киянки й молотка. — Тут треба тільки вдарити, — і тоді…
— Вперед! Вперед! — загорлав Бенджамін, раптом прийшовши до тями. — У відкрите море! Ти їх тільки лови, своїх бобрів, а я вже міцно триматимусь за ті боброві шапки.
— Боюся, цей хлопчина завдасть мені клопоту, — сказав Натті. — Якщо вони натраплять на наш слід скоро, то зволікати нам аж ніяк не можна буде, а він навряд чи здолає швидко бігти.
— Бігти? — відгукнувся Бенджамін. — Ні, ухилитися від курсу і взяти їх на абордаж!
— Замовкніть! — наказала Елізабет.
— Єсть, мем!
— Не може бути, щоб ви хотіли покинути нас, Шкіряна Панчохо, — вела далі Елізабет. — Благаю вас, схаменіться: вам доведеться жити тільки в лісі, а ви старієте. Потерпіть трохи, і ви вийдете звідси відкрито, чесно.
— А хіба можна тут заполювати бобра, дівчино?
— Навіщо вони вам? Ось гроші, заплатіть штраф, а через місяць ви вільна людина! Дивіться, це золоті монети…
— Золоті! — вигукнув Натті з дитячою цікавістю. — Давно я не бачив золотих монет. Ще за тієї війни траплялося їх бачити частіше, ніж тепер ведмедів. Пам'ятаю, в армії Діско був драгун — то його вбили, а в сорочці його були зашиті кільканадцять таких-от блискучих кружалець. Я їх, щоправда, не вирізав, але бачив на власні очі, — вони були трохи більші і ясніші, ніж ці.
— Це англійські гінеї — вони ваші, — сказала Елізабет. — І це лише запорука того, що буде зроблено в майбутньому.
— Мої? Чому ви віддаєте мені таке багатство? — мовив Натті, допитливо дивлячись на дівчину.
— Як чому! Хіба не ви врятували мені життя? Хіба не ви визволили мене з пазурів лютого звіра? — вигукнула дівчина, затуливши очі рукою, ніби захищаючись від жахливого видіння.
Мисливець узяв гроші й став перебирати їх по одній монеті, а сам тим часом говорив:
— Кажуть, у Вишневій долині продається рушниця, яка вбиває за сімсот кроків. На своєму віку я бачив добрі рушниці, але такої ще не доводилося тримати в руках. Сімсот кроків — добрячий постріл! Так, так… Але дарма, я людина стара, й моя рушниця послужить мені до смерті. Візьми своє золото, дитинко. Однак нам пора: я чую, як він розмовляє з волами. Ти ж не розкажеш… Ти ж нікому не викажеш нас, дівчино?
— Виказати вас! — вигукнула Елізабет. — Але візьміть гроші — вони придадуться вам і в горах.
— Ні, ні, — лагідно відповів Натті й похитав головою. — Я й за двадцять рушниць не погоджусь грабувати тебе! Але є одна річ, яку ти можеш для мене зробити, а доручити мені це більш нема кому.
— Кажіть, кажіть — що саме?
— Купи бляшанку пороху — коштуватиме це два срібні долари. Бенні Помпа має гроші, але нам невільно з'являтися в селищі. Такий порох є у француза — найкращий гатунок, що підходить для рушниці. Зробиш це для мене, дівчино, га? Зробиш?
— З радістю! Я принесу вам порох, нехай мені й доведеться блукати цілий день у лісі. Тільки от де й коли ми зустрінемося?
— Де? — на хвильку замислився Натті. — Та хоч би на вершині Гори Видива. Завтра, як сонце буде в зеніті, чекатиму тебе» там. Дивись, щоб порох був добре подрібнений, — ти розпізнаєш це по блиску й ціні.
— Я зроблю все, що ви кажете, — твердо пообіцяла Елізабет.
Натті сів навпочіпки й, упершись ногою в оцупок, виштовхнув його назовні. Дівчата почули шурхіт сіна і зрозуміли, чому Едвардс раптом став погоничем.
— Ходімо, Бенні, — мовив мисливець, — темніше сьогодні вже не буде, через годину зійде місяць.
— Стривайте! — зупинила його Елізабет. — Не слід, щоб люди казали, буцім ви втекли в присутності дочки судді Темпла. Заждіть, нехай ми спершу вийдемо, а тоді вже здійснюйте свій план.
Натті не встиг відповісти, коли пролунали кроки тюремника, й старому мисливцеві хоч-не-хоч довелося негайно повернутися. Ледве встиг він зіп'ястися на ноги й затулити ковдрою отвір, біля якого дуже вчасно впав Бенджамін, як клацнув замок і двері відчинилися.
— Міс Темпл ще не збирається йти? — гречно запитав тюремник. — Уже час замикати в'язницю.
— Ідіть, а я за вами, — відповіла Елізабет. — Добраніч, Шкіряна Панчохо!
— То не забудь — бери найдрібніший порох: він посилатиме кулю далі, ніж звичайний. Я вже старий і не можу ганятися за дичиною, як колись…
Елізабет махнула рукою, щоб він замовк, і вийшла з камери, а за нею Луїза з наглядачем. Тюремник лише один раз повернув ключ, зауваживши, що ще повернеться і замкне арештантів, як годиться, от тільки виведе панночок на вулицю.
Коли він випустив їх надвір і повернувся назад, схвильовані дівчата попрямували до рогу в'язниці.
— Якщо Шкіряна Панчоха відмовляється від грошей, — прошепотіла Луїза, — можна їх віддати містерові Едвардсу, та ще…
— Тихше! — застерегла Елізабет. — Я чую шерех: вони втікають! Ах, їх одразу ж помітять!
Дівчата вже повернули за ріг і побачили, як Едвардс і Натті витягали крізь отвір майже непритомного Бенджаміна. Волів, які перестали жувати сіно, відвели від стіни й поставили на вулиці, щоб зручніше було діяти.
— Треба підібрати сіно з землі і скласти на віз, — сказав Едвардс. — Хутчіше, не можна, щоб його побачили!
Ледве Натті встиг це зробити, як крізь отвір у стіні заблищало світло й почувся голос тюремника, що гукав в'язнів.
— Що ж робити? — сказав Едвардс. — Через цього п'яничку нас викриють!
