Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер
Констебль уже збирався опустити верхню дошку, коли Бенджамін, наблизившись до засудженого, звернувся до констебля сердито, ніби шукаючи приводу для сварки:
— Яка користь, констеблю, затискати людину в ці дровиняки? Вони ж не заважають пити грог і не залишають рубців на спині, то ж на якого дідька це робити?
— Такий вирок суду, містере Пенгіллан, та й закон, гадаю, цього вимагає.
— Так, так, я знаю, що існує такий закон, але для чого це все? Яка біда, подумаєш, — потримати чоловіка за п'ятки цілих дві склянки!
— То, по-твоєму, це не біда, Бенні Помпо, — мовив Натті, жалісно глянувши на управителя, — не біда — виставити на глум сімдесятирічного старого, наче приборканого ведмедя? Це не біда — посадити старого солдата, який пройшов війну п'ятдесят шостого року й бився з ворогом у сімдесят шостому, на майдані, де хлопчаки тицятимуть у нього пальцями, а люди дорікатимуть йому цим аж поки його віку? То це дрібниці — принизити гордість чесної людини, прирівнявши її до лісового звіра?
Бенджамін гнівно обвів очима натовп і, якби помітив посмішку на чиємусь обличчі, то негайно б учинив бешкет, але, зустрівши погляди, що виражали байдужість або співчуття, сів поряд із старим мисливцем, устромив ноги у вільні отвори й крикнув:
— Тепер опускай, констеблю, опускай, кажу тобі! Коли тут є охочий подивитися на ведмедя, то хай дивиться, щоб його чорти взяли! Хай дивиться на двох ведмедів, та пам'ятає, що бодай один з них уміє не тільки гарчати, але й кусатися!
— Але ж я не маю наказу забивати вас у колодки, містере Помпо! — вигукнув констебль. — Ідіть звідси й не заважайте мені виконувати мій службовий обов'язок..
— Який ще тобі потрібен наказ, коли я сам тобі наказую? Хто, крім мене, має право розпоряджатися моїми ногами? Отже, опускай швидше, і подивимось, чи наважиться хтось оскалити зуби!
— Коли людина сама просить, щоб її забили в колодки, то чом би й не прислужитися їй, — засміявся констебль і опустив верхню дошку.
Вигляд Бенджаміна в колодках усіх насмішив, і мало хто вважав за краще стримати в собі напад веселощів. Управитель шарпнувся, намагаючись вирватися з колодок і звести порахунки з тими, хто стояв найближче, але констебль уже повернув ключ у замку, і всі зусилля Вена Помпи виявилися марними.
— Послухай, констеблю, — закричав Бенджамін. — Звільни мене на хвильку, і я завдам чосу цим скалозубам!
— Ні, ні, ви з доброї волі сіли в колодки, — відказав констебль. — Тож і терпіть, сидіть лз Натті Бампо, скільки йому слід відсидіти.
Бенджамін, переконавшись, що всі його погрози і борсання марні, вирішив, за прикладом свого товариша по нещастю, набратися терпцю. Обличчя його промовляло, як він глибоко зневажає глузівників, а гнів у нього змінився відразою. Коли управитель трохи заспокоївся, він повернувся до старого мисливця, намагаючись його розрадити, і цим наміром, певно, був би виправданий і більший гнів, ніж той, про який ми розповіли.
— Правду сказати, містере Бампо, це чиста марниця. Я знав на «Боадіцеї» дуже добрих хлопців, яким траплялося сидіти в колодках геть ні за що, — ну от, приміром, забудеться, що грошей катма, і перепустить ще один кухлик грогу. Сидіти в колодках — це однаково, як стояти на двох якорях, що лежать на м'якому грунті, і чекати припливу чи зміни вітру. Так-от, кажу, мені не раз доводилося бачити добрих хлопців, які, помилившись у своїх розрахунках, були ошвартовані з носа й корми так, що дарма й думати повернути на інший галс, — та ще й з кляпом у роті, що стирчить, наче шлюпка на гакаборті.
Мисливець оцінив, мабуть, добрі наміри Бенджаміна, дарма що, здавалося, нічого не второпав з його красномовства. Підвівши голову, він спробував усміхнутись і сказав:
— Щось не розумію.
— Та кажу, що це дрібниця, так собі, маленький шквал — налетить і піде, — вів далі Бенджамін. — Що він для тебе, коли ти маєш такий довгий кіль? А мої нижні шпангоути трохи короткуваті мене заносить на корму, й важко зберігати остійність. Та то все пусте, містере Бампо, от відстоїмо цю собачу вахту, і хай мене чортяка вхопить, якщо не вирушимо разом у плавання по тих самих бобрів! Я не так уже й дуже розуміюся на рушницях, бо звик бути біля гармат, але можу допомогти носити дичину чи ловити її капканами. А коли ти так само вправно володієш мисливським знаряддям, як остенем то плавання наше буде нетривалим. Я скажу сквайрові Діку, щоб він викреслив мене із списків екіпажу, поки ми повернемося.
— Ти звик жити між людьми, Бенні, — сумно мовив Шкіряна Панчоха, — і в лісі тобі поведеться нелегко.
— Зовсім ні! — вигукнув управитель. — Я не з тих слиньків, що плавають лише в погожу годину, містере Бампо. Якщо я вже назвав кого-небудь другом, то, будь певен, не покину його. Ось, приміром, сквайр Дік — славна людина, і я люблю його майже так само, як барильце ямайського рому, що стоїть у пивниці місіс Голлістер…
Бенджамін раптом замовк, повернувся до мисливця, прискалив око, й усмішка освітила його грубе обличчя. Тоді він додав тихо:
— Кажу тобі, містере Шкіряна Панчохо, ром той — добряча штука, і освіжає, і гарячить, — куди там голландському віскі до нього! А що, може, пошлемо кого-небудь до місіс Голлістер, нехай надішле пляшечку на пробу, а то мені вже ноги зсудомило, і не завадило б трохи прочистити верхній механізм.
Натті зітхнув і подивився на юрбу, що вже почала потроху розходитися, потім позирнув на Бенджаміна, але нічого не відповів. Тяжкі переживання притлумили всі інші його почуття, й тінь глибокої печалі злягла на покарбоване зморшками чоло старого.
Управитель уже був вирішив, що мовчанка Натті — знак його згоди, коли це на майдані з'явився Гайрам Дулітл у супроводі Джотема. Проминувши Бенджаміна, він зупинився на безпечній відстані від нього проти Шкіряної Панчохи. Натті дивився йому просто в очі, й Гайрам мимовільно зіщулився під тим поглядом, відчувши якусь невиразну тривогу, але опанував себе й, поглянувши на небо, затягнуте імлою, сказав, як завжди, офіційно й
