Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

— Батьки, сини, — раптом твердо мовив могіканин, — нікого більш немає! У мене тільки один син — Молодий Орел, та й у ньому тече кров білого.

— Джоне, — сказала Елізабет, намагаючись відвернути його думки від цієї теми й водночас сподіваючись задовольнити свою цікавість до всього, що стосувалося Едвардса. — Скажи мені, будь ласка, хто цей містер Едвардс? Чому ти так любиш його? Звідки він родом?

Індіанець стенувся, зачувши ці слова, які, очевидно, повернули йоґо думки до земного життя. Взявши Елізабет за руку, він посадив її поруч із собою і мовив, показуючи на долину, що простерлася в них під ногами:

— Дивись, дочко, всі ці землі, все, що бачать твої молоді очі, належало йому…

Поки він говорив, величезні клуби диму оповили їх і, завихрившись, утворили завісу перед їхніми очима. Перелякана дівчина схопилася на рівні й, глянувши на вершину гори, побачила, що її також огорнув дим, а з лісу доносився гул, що нагадував шум вітру.

— Що це, Джоне? — вигукнула Елізабет. — Нас оточує дим, а з лісу пашить жаром, ніби з печі!

Перш ніж могіканин устиг відповісти, до них долинув крик:

— Джоне! Могіканине! Де ти? Рятуйся! Ліс горить!

Вождь приклав руку до вуст, і знов пролунали звуки, які раніше привернули увагу Елізабет. Почулися швидкі кроки, хрускіт сухих гілок під чиїмись ногами, й на терасу вибіг Едвардс із спотвореним від жаху обличчям.

РОЗДІЛ XXXVII

Кохання владарює скрізь —

В палаці, у хатині, в лісі.

Вальтер Скотт, «Пісня останнього менестреля»

— Як було б жахливо, коли б ти помер такою смертю, мій старий друже! — вигукнув Олівер, ледве зводячи дух. — Вставай мерщій, треба тікати! А може, вже й пізно… Вогонь оточив скелю внизу, і якщо ми не пройдемо тут, нам залишиться тільки стежка над прірвою. Хутчіш, хутчіш! Та отямся, Джоне! Не можна втрачати ні хвилини.

Могіканин показав на Елізабет, яка, зачувши голос Едвардса й забувши про небезпеку, відсахнулась і притулилась до найближчого прискалка.

— Її рятуй. А Джона залиш помирати, — сказав він, ніби струснувши байдужість.

— Її? Про кого ти говориш? — нетерпляче закричав юнак і поглянув туди, куди показував індіанець. Побачивши Елізабет, він сторопів, на мить утративши дар мови. На обличчі дівчини був жах і збентеження від того, що їм довелося зустрітися в такому місці.

— Міс Темпл? Ви тут? — вигукнув він, отямившись. — Невже вам судилося померти такою смертю?..

— Ні, ні, — сподіваюсь, жоден з нас не помре, містере Едвардс, — відповіла Елізабет, намагаючись говорити спокійно. — Диму, справді, багато, але ж вогню не видно! Спробуємо врятуватися.

— Давайте вашу руку, — сказав Едвардс. — Може, нам пощастить знайти вихід, і ви спуститеся вниз. Чи вистачить у вас сили бігти?

— Звичайно. Мені здається, ви перебільшуєте небезпеку, містере Едвардс. Ведіть мене тією дорогою, якою прийшли сюди.

— Авжеж, авжеж! — закричав юнак в якійсь нестямі. — Небезпеки немає, я тільки даремно налякав вас.

— А як же старий індіанець? Невже ми залишимо його тут помирати, як він просить?

Обличчя Едвардса спотворив відчай. Юнак зупинився, глянув на могіканина, а тоді, схопивши дівчину за руку, потяг її за собою до проходу, крізь який сподівався вибратися з вогняного кільця.

— Не потерпайте за нього, — відповів Олівер майже спокійно, хоч у голосі його бриніла розпука. — Старий звик до лісів і бував у бувальцях: він утече на гору, а може, й тут буде Б цілковитій безпеці.

— Хвилину тому ви говорили інакше. Не полишайте його на таку люту смерть! — вигукнула Елізабет і глянула на юнака так, ніби сумнівалася, чи він ще сповна розуму.

— Хто коли чув, щоб індіанець згорів у лісовій пожежі? Це просто смішно! Швидше, швидше, міс Темпл, а то ви задихнетеся від диму!

— Едвардсе! Ваше обличчя, ваші очі лякають мене: це небезпечніше, ніж я думала? Кажіть, я готова до всього.

— Якщо ми досягнемо он тієї скелі раніше, ніж полум'я, тоді ми врятовані! — вигукнув юнак, нездатний більше стримуватись. — Біжіть — ідеться про життя чи смерть!

Площинка, де міс Темпл зустрілася з індіанцем, нагадувала терасу — такі площинки-тераси часто трапляються в місцевих горах… Схили її, як уже сказано вище, були майже прямовисні. Вона мала форму дуги, що кінцями упиралася в гору там, де схили були не такі круті. З одного з тих проходів і з'явився Едвардс, і саме туди він поспішав тепер, щосили тягнучи за собою Елізабет.

Величезні клуби білого диму, що оповили вершину гори, приховували справжні розміри катастрофи й нищівну силу стихії. Але Елізабет уже чула гуготіння пожежі; часом крізь дим проривалося полум'я, що то здіймалося вгору, то спадало долу й лизало землю, всіяну сухими гілками та листям. Видовище те подвоїло сили втікачів, та, на лихо, дорогу їм загородили купи хмизу, і тієї миті, коли обоє вже вважали себе врятованими, порив гарячого вітру заніс роздвоєний язик полум'я на той хмиз, і він зразу спалахнув. Миттю поперек стежки постала вогняна стіна, з якої, наче з велетенського горна, бухало полум'я. Розпечене повітря дихнуло втікачам в обличчя; вони відсахнулись і, заціпенівши, дивилися на вогонь, що блискавично охопив увесь схил гори. На Елізабет була легенька сукня, в якій небезпечно було навіть близько підходити до вогню; і цей одяг, що, розвіваючись, робив її постать такою невагомою і граціозною, міг спричинитися до загибелі дівчини.

Мешканці селища ходили в гори по дрова та будівельний матеріал, але брали тільки стовбури дерев, полишаючи верхівки і гілля. Отож схили гори були геть усіяні цим займистим паливом, яке під палючим промінням жаркого сонця висохло так, що спалахувало, мов порох, ще до того, як вогонь наближався: полум'я, здавалося, перестрибувало з купи на купу.

Видовище було жахливе і водночас захопливе. Едвардс і Елізабет не зводили очей з вогню, пойняті жахом і цікавістю. Юнак, одначе, скоро отямився, й вони побігли вздовж тераси. Едвардс раз у раз занурювався в густі клуби диму, сподіваючись знайти рятівний вихід, але всі його зусилля були марні. Так вони описали півколо й досягли протилежного кінця тераси, зупинилися на самому краї прірви й тут збагнули, що вогонь оточив їх з усіх боків. Поки вони шукали прохід, ще була якась надія врятуватися, але тепер, коли вони все випробували й відступати було нікуди, Елізабет раптом осягла весь жах їхнього становища.

— Цій горі судилося стати фатальною для мене! — прошепотіла дівчина. — Тут ми знайдемо свою смерть.

— Не кажіть так, міс Темпл, ще є надія, — намагався розрадити її Едвардс, хоч вираз його обличчя суперечив цим словам. — Ходімо назад, на скелю, —