Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер
— Хто це п'яничка, ти, зелений новобранцю? — промимрив Стюард.
— Втекли! Втекли! — почулися голоси із в'язниці.
— Треба його покинути, — мовив Едвардс.
— Так не годиться, хлопче, — відказав Натті. — Він має добре серце — половину моєї ганьби перебрав сьогодні на себе.
Тут із дверей «Хороброго драгуна» вийшло кілька чоловік, почулись гучні голоси, і найгучніший серед них був голос Біллі Кербі.
— Місяць ще не зійшов, — сказав лісоруб, — але ніч зоряна. Ну, хто додому? Стривайте, що там за гвалт у тюрмі? Треба піти подивитися, що скоїлось.
— Ми пропали, якщо не кинемо його, — прошепотів Едвардс.
Тієї ж хвилини Елізабет підійшла до нього й швидко прошепотіла:
— Покладіть його на віз і пустіть волів. Ніхто туди й не загляне.
— Он який бистрий жіночий розум, — мовив юнак.
Ідею цю негайно здійснили. Управителя поклали на сіно, сказали сидіти спокійно, дали в руки батіг і погнали волів уперед. Як тільки з цим було покінчено, Едвардс і мисливець, скрадаючись попід будинками, шаснули у провулок, що вів на околицю селища. Вони жваво бігли вулицею, де вже лунали крики переслідувачів. Дівчата прискорили ходу, не бажаючи зустрічатися з констеблями й цікавими, які галасливою юрбою наближалися до тюрми: хто лаявся, а хто й сміявся, потішений сміливою втечею в'язнів. Найголосніше кричав Кербі, нахваляючись, що зловить утікачів і принесе Натті в одній кишені, а Бенджаміна — в другій.
— Треба їх оточити! — кричав він. — Розходьтеся в різні боки, хлопці, щоб перетяти їм шлях до гір! За чверть години вони будуть у горах, і тоді стережіться довгої рушниці!
На цей заклик відгукнулися десятки людей, оскільки не лише констеблі, а й відвідувачі обох пивниць кинулися навздогін: хто всерйоз, а хто, щоб трохи розважитися.
Повернувши до своїх воріт, Елізабет побачила, що Біллі Кербі зупинився біля воза, й подумала, що Бенджаміна спіймали. Коли дівчата квапливо йшли алеєю, вони раптом помітили дві людські постаті, що обережно, але швидко скрадалися в тіні дерев, і за якусь мить перед ними стояли Едвардс і мисливець.
— Міс Темпл, може, я більш ніколи не побачу вас, — схвильовано почав юнак. — Дозвольте подякувати вам за вашу добрість. Ви не знаєте, не можете знати, чому я так дивно поводився, але…
— Тікайте, рятуйтеся! — вигукнула Елізабет. — Селище уже все на ногах. Не можна, щоб вас побачили тут в таку хвилину, та ще й зі мною.
— Ні, я мушу поговорити з вами, нехай мене навіть і схоплять.
— Шлях до моста вже відрізано. Раніше, ніж ви встигнете сховатися в лісі, ваші переслідувачі будуть там. Хіба…
— Хіба що? — вигукнув юнак. — Ваша порада вже раз урятувала мене; кажіть, я підкорюся вам беззастережно.
— Вулиця тепер порожня, — помовчавши, сказала Елізабет. — Перебіжіть на той бік і на березі озера побачите човен мого батька. В ньому ви дістанетеся до будь-якого місця в горах.
— Але судді Темплові може не сподобатися така сваволя.
— Дочка його відповість за це.
Юнак щось прошепотів так тихо, що почула тільки Елізабет, і хотів уже піти й зробити, як вона сказала, коли підійшов Натті й мовив:
— Ви не забудете про порох, діти? Треба йти по боброві шкури, а я й» мої собачки старі, припас нам потрібен найкращий.
— Ходімо, Натті, — нетерпеливився Едвардс.
— Йду вже, йду, хлопче. Хай бог благословить вас за вашу добрість до старої людини.
Дівчата постояли, дивлячись услід старому і юнаку, тоді пішли в дім.
А Біллі Кербі тим часом, зупинивши волів, упізнав свій власний віз: Едвардс узяв його, без відома господаря, біля моста, де воли терпляче ждали на свого хазяїна, поки той розважався.
— Гей, золотенькі! — здивовано вигукнув лісоруб. — Як ви сюди потрапили? Я ж залишив вас біля моста!
— Тримайтеся курсу, — пробурмотів Бенджамін і навмання вдарив батогом, який опустився просто на плече Біллі.
— Лиха година, хто це ще такий? — загорлав Кербі, здивовано обертаючись. Але в темряві не розгледіти було обличчя, що ледь видніло над возом.
— Хто я? Стерновий на цій посудині й тримаю курс прямо, як бачиш. Так, так, міст у мене по носу, а тюрма — за кормою, от що значить добре стернувати, хлопче! Тримайтеся курсу!
— Ану, кинь батога, Бенні Помпо, а то, їй-богу, дам натруски. Куди це ти зібрався на моїй запряжці?
— На якій ще запряжці?
— Та на моїх волах і моєму возі.
— Слухай, Кербі, ти повинен знати, що Шкіряна Панчоха і я, Бенні Помпа… Ти знайомий з Беном?.. Отже, Бенні і я… ні, я і Бенні… А, хай йому всячина, коли я знаю напевно, хто саме, але хтось із нас замовив вантаж бобрових шкур, і ось ми винайняли воза, щоб відправити ті шкури додому. А я кажу тобі, містере Кербі, що ти не вмієш веслувати; ти вправляєшся з веслом, як корова з мушкетом чи панночка з шваброю.
Біллі збагнув, у якому стані стюард, і хвилину йшов поряд із возом, про щось міркуючи; тоді взяв батіг у Бенджаміна, що вже встиг заснути, й погнав волів по вулиці, а тоді через міст, у гори, до того порубу, де мав працювати наступного дня; дорогою він не зустрів нікого, крім констеблів, з якими перемовився кількома словами про втікачів.
А Елізабет простояла біля вікна майже годину, прислухаючись до віддалених вигуків переслідувачів і дивлячись на смолоскипи, що метушилися на схилі гори. Але незабаром останній гурт повернувся, розчарований і стомлений, і в селищі запанувала тиша, така сама, як тоді, коли Елізабет виходила з воріт дому, прямуючи до в'язниці.
РОЗДІЛ XXXVI
«І я б ридав, та не хотів», —
Так вождь онеїдів сказав, —
«Щоб воїна погребний спів
Жаль у собі нікчемний мав».
Томас Кемпбелл, «Гертруда з Вайомінгу»
Рано-вранці наступного дня Елізабет і Луїза, пам'ятаючи доручення Шкіряної Панчохи, зустрілися, як було домовлено, і вирушили до мосьє Лекуа. Хоч мешканці селища вже прокинулися, в крамниці людей було небагато — сам ґречний господар, Біллі Кербі, якась покупниця і хлопець-помічник.
Мосьє Лекуа з очевидною втіхою читав якогось листа, а лісоруб стояв із сокирою під пахвою, засунувши одну руку за пазуху, а другу — в кишеню куртки, і добродушно дивився на француза, немовби поділяючи його радість. У нових поселеннях панувала свобода манер, незалежно від суспільного становища людей, їхньої освіти й виховання. Коли дівчата ввійшли до крамниці, господар, не помітивши їх, саме звертався до Біллі:
— Ах, мосьє Біль! Цей лист зробив мене найщасливішою людиною! Ah, ma chиre France![63] Я знов побачу тебе!
— Я рада чути,
