Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Ви можете повісити важку рушницю на моє сідло, — запропонував Фред.

— Дякую, але я вважаю, що вестмен не повинен розлучатися зі зброєю ні на мить.

— Я їхатиму повільно, Чарлі.

— Можете їхати швидше. Я швидко ходжу.

— Тоді вперед!

Я закинув ковдру собі на плече, зверху на неї повісив рушницю і рушив навздогін за залізничними грабіжниками.

Їхні сліди вели на північ, і їх було так добре видно на траві, що нам зовсім нескладно було рухатися за ними. Близько полудня ми зупинилися, щоб дати відпочинок старому Вікторі, а самі вирішили перекусити. Ми пообідали тим, що в нас було, а було небагато. Ми так квапилися, що не додумалися поповнити свої запаси в потязі. Але мисливцеві, що має рушницю, не загрожує смерть від голоду в прерії. Патронів я прихопив із собою дуже багато, тож про їжу можна було не турбуватися.

Ми їхали горбистою місцевістю, порослою високою травою і лісом. Слід петляв уздовж річечки з порослими травою піщаними берегами. Кінські копита залишали на землі глибокі сліди. До вечора мені пощастило підстрелити жирного єнота, і коли стемніло, ми знайшли глибокий яр з кам’янистими схилами, де можна було розвести багаття, не побоюючись, що хтось помітить вогонь. Місце здалося нам таким надійним, що ми навіть вирішили не стояти на варті і спокійнісінько вляглися спати.

На світанку ми продовжили переслідування і пополудні натрапили на місце, де бандити зробили привал. Судячи з того, що вночі вони розвели кілька багать просто на рівнині, негідники почувалися у цілковитій безпеці. Оскільки вони випереджали нас на день шляху, ми теж не боялися несподіваної зустрічі з ними, хоч їхні сліди якось несподівано зникли. Ми далі рухалися уздовж річки й зупинилися на повороті, за яким починалася галявина. Ми вже збиралися повернути, але раптом обоє зупинилися як укопані, а наступної миті Фред уже кинувся на землю, сховавшись за Вікторі, а я зі штуцером у руках помчав до найближчого дерева. Просто попереду нас із-за дерев виїхав на вороному жеребці індіанець. Він вів за собою другого коня, навантаженого мішками.

Щойно індіанець помітив нас, він блискавично зістрибнув із коня, сховався за ним, як за живим щитом, і націлив на нас свою рушницю. Його рухи були настільки швидкі, що я навіть не встиг роздивитися ні його обличчя, ні постаті.

Фред так само миттю зістрибнув із коня і став за дерево. Ледве я встиг сховатися за товстим стовбуром, як у нього влучила куля. Якби я спізнився на секунду, ця куля дісталася б мені. Червоношкірий інтуїтивно відчув, що я для нього небезпечніший, ніж Фред, бо я міг обійти його ззаду і вистрілити.

Почувши постріл, я опустив штуцер. Чому? Досвідчений вестмен знає, що кожна рушниця має свій власний неповторний звук. Для звичайної людини надзвичайно важко відрізнити постріли двох різних рушниць, однак життя у прерії загострює слух до такої міри, що звук знайомої зброї неможливо сплутати навіть серед стрілянини численних гвинтівок. Бувають випадки, коли трапери, які роками не бачилися, впізнають один одного за звуком пострілів.

Так сталося і зі мною. Я ніколи не забуду звук пострілу тієї рушниці і ніколи не сплутаю його з жодним іншим. Я давно не чув цього звуку, але відразу його впізнав. Це була знаменита дубельтівка вождя апачів Віннету з оббитим срібними цвяхами приклáдом. Того самого Віннету, про якого згадував вчора Волкер біля потяга. Але в чиїх руках була ця рушниця? Невже нею заволодів хтось інший?

— Не стріляй! — крикнув я мовою апачів. — Я — твій друг!

— Я не знаю, хто ти! — прозвучало у відповідь. — Покажися!

— Ти Віннету, вождь апачів? — запитав я.

— Це я!

Я миттю вийшов з-за дерева і рушив до нього.

— Чарлі! — вигукнув він радісно, і ми обнялися. — Чарлі! Друже мій, брате мій! — схвильовано повторював він. — Мої очі — твої очі, моє серце — твоє серце!

Ця несподівана зустріч схвилювала й мене, на очі мені навернулися сльози радості. Віннету довго дивився на мене з любов’ю і притискав до грудей, поки нарешті не згадав, що ми не одні.

— Хто це? — запитав він, показуючи на здивованого Фреда.

— Хороша людина і мій друг. Сподіваюся, він стане і твоїм другом, — відповів я.

— Як його звати? — прозвучало нове питання.

— Товстун Волкер, — представив я Фреда, навмисне називаючи вестменське ім’я, яке було добре відоме в прерії.

Апач, який перейняв багато звичаїв білих, простягнув Фредові руку.

— Друг мого брата — мій друг! — сказав він. — Ми мало не вбили одне одного, але Чарлі впізнав голос моєї рушниці, як і я впізнав би голос його рушниці. Але що привело вас сюди?

— Ми переслідуємо ворогів. Ти бачив сліди у траві?

— Так. Побачив кілька хвилин тому. Я приїхав сюди зі сходу. Які фарби на обличчях людей, чиїм слідом ви йдете?

— Це блідолиці й оґлала.

Після цих слів Віннету грізно насупив брови і твердо поклав руку на руків’я томагавка, який ховався за поясом.

— Сини оґлала схожі на кротів, вони боягузливо ховаються у своїх норах, але якщо вони вийдуть назовні, я розчавлю їх! Можу я піти з моїм братом Чарлі?

Ніщо не прозвучало б для мене солодше за це запитання. Якщо вождь апачів приєднається до нас, то це те саме, що два десятки вестменів. Ясна річ, я припускав, що він не відразу піде геть, бо ж ми зустрілися після такої тривалої розлуки, але те, що він сам запропонував своє товариство, свідчило, що справа його зацікавила. Тому я відповів:

— Великий вождь апачів з’явився перед нами, наче промінь сонця зимового ранку. Нехай його томагавк стане нашим!

— Моя рука — ваша рука, моє життя