У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

промивати одну піщану ділянку. Відразу після цього досягли такого неймовірного результату, що наші шери піднялися аж на десять шилінгів, причому Джекоб і його приятелі скористалися нагодою продати половину своїх, запевнивши мене, що це необхідно для розширення справи. Через вельми короткий час піщана ділянка виявилася ні до чого не придатною; було вирішено придбати машину для роздрібнювання кварцу, в якому передбачався багатий вміст золота. Ми сторгувалися з однією машинобудівною фірмою.

Потім наші шери впали спершу до своєї номінальної вартості (один фунт), потім до п’ятнадцяти шилінгів, потім до десяти.

Джекоб — один із директорів правління, сказав, що на мені як на голові лежить обов’язок підтримати престиж нашої компанії. Я знову накупив шер на свої останні п’ятсот фунтів.

Але як похитнулася моя віра в людей, коли я дізнався, що тисяча шер, куплених мною на останні п’ятсот фунтів, були власністю Джекоба, який продав їх мені за допомогою підставних осіб. Нарешті настала криза. Перш ніж дробильну машину нам доставили, всі наші капітали були вичерпані і постало питання про ліквідацію компанії. Були скликані загальні збори акціонерів, і після кількох безсонних ночей я посів на них своє належне місце головуючого.

Яке ж було моє здивування, коли я бачив, що з п’яти директорів, окрім мене, з’явився тільки один чесний старий, відставний морський капітан, який купив триста шер.

Джекоб і його два приятелі рано-вранці відпливли на пароплаві в Капштадт.

Збори спочатку були досить бурхливими.

Я, як міг, окреслив становище, і коли закінчив, з усіх боків посипалися запитання, на які ні я, ні будь-хто інший не міг дати задовільної відповіді.

Тоді один (явно нетверезий джентльмен, власник десяти шер, прямо оголосив, що я обдурив акціонерів.

Я люто схопився і, хоча він був удвічі більший за мене, запропонував йому поговорити зі мною про це за будинком.

Він поспіхом подався геть.

Після цього інциденту, що закінчився загальним сміхом, уся правда вийшла назовні.

Одна “кольорова” людина розповіла, що Джекоб найняв його “посолити” ґрунт, підсипавши золото в пісок, який ми промивали спочатку.

Усе розкрилося.

Я безсило опустився у своє крісло.

Тоді один добродій, що сам утратив гроші в цій справі, піднявся і виголосив коротку промову, якої було достатньо, щоб відновити втрачену мною віру в людей. Він говорив, що Аллан Квотермейн, який працював, неначе віл, для користі акціонерів, сам нарівні з іншими розорений цим злодієм Джекобом, і насамкінець запропонував прокричати тричі “ура” “на честь нашого чесного друга і нещасного товариша, Аллана Квотермейна”. На мій подив, зібрання виконало це вельми охоче.

Я піднявся і зі сльозами на очах дякував усім, кажучи, що радий залишити цю кімнату таким же бідним, яким я був завжди, але з незаплямованою репутацією чесної людини. Потиснувши руку джентльменові, який виручив мене, я з легким серцем вирушив додому. Правда, я втратив усі свої гроші, але честь моя була врятована, а що таке гроші порівняно з честю! Я перебрався на другий бік брудної вулиці і йшов молодими хащами, що тягнулися вздовж неї.

Вулиця була майже порожня.

Якась пара людей привернула мою увагу. В одному з них я впізнав напівп’яного суб’єкта, який обвинувачував мене в обмані; другий був зморшкуватий готтентот, який нагадав мені такого собі Ханса.

Цей Ханс, маю сказати, спочатку служив у мого батька, місіонера в Капській колонії, а потім став моїм компаньйоном у багатьох пригодах. Це була хоробра, випробувана людина, єдиною слабкістю якої залишалася пристрасть до алкоголю. Він мав до мене найпалкішу прихильність.

Назбиравши трохи грошей, він придбав невелику ферму неподалік від Дурбана, де його шанували за минулі подвиги.

Білий і готтентот лаялися голландською мовою.

— Брудний готтентоте, — кричав білий, — що ти прив’яз до мене, як шакал?

— Син білої жирної свині, — відповідав Ханс (то був він), — ти наважився назвати бааса злодієм? Ти не вартий нігтя бааса, чия честь світліша за сонце, чиє серце чистіше за білий пісок у морі!

— Він привласнив собі мої гроші.

— А навіщо, свинюко, ти втік від нього, коли він хотів поговорити з тобою?

— Я тобі покажу “втік”, жовтий собако! — закричав білий, замахуючись палицею.

— Ти хочеш битися? — запитав Ханс і з незвичайною спритністю відскочив назад. — Так отримуй.

Він низько нахилив голову і, як буйвол, кинувшись уперед, ударив білого в живіт так, що той перекинувся навзнак і полетів у канаву, наповнену брудною водою. Після цього Ханс спокійно обернувся і зник за рогом.

Я з полегшенням помітив, як за хвилину білий виліз із канави весь брудний і, тримаючись за місце, означене медичною мовою діафрагмою, поволі пішов уздовж вулиці. “Якими відданими можуть бути готтентоти, яких