Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

Аж ось один із них, посковзнувшись на камені, впав у воду. Потік був широкий і швидкий, і якщо дивитися на нього з берега, то здавався дуже глибоким. Але мисливець із подивом переконався, що вода не сягає й колін, а під берегом ще менше — лише до кісточок.

Вони пішли ще швидше вперед. Тепер морок прорізували вже дві світляні смуги, іноді вони об’єднувалися, іноді розбігалися врізнобіч або світили паралельно чи одна за одною.

Обох гнітили різні хвилювання й думки, але поєднувало їх і робило схожими одне: ненависть. Обидва ненавиділи все й один одного. Вони йшли по воді крізь морок, мов звірі, за якими хтось гнався ззаду. Чому?.. Вони спотикалися, падали, холодні бризки боляче били по обличчях, підступні валуни підстерігали їхні ноги, на цьому ошалілому шляху їх чатували скельні виступи й зуби. Чому?.. Може, тому, що вони були разом, і ненависть наростала в них разом із страхом в одного перед другим.

Бородань відчував страшенну відразу до всього, що тут відбувалося: життя в печері, товариство мисливця, страх перед світлом, небезпека з кожного боку, нікчемна болісна надія, а зараз ще й оця гонитва крізь темінь.

А хто ж такі переслідувані?.. Вранці, коли він вийшов надвір і глянув у дзеркальну воду джерела, то з жахом побачив, що ззаду за ним хтось стоїть. Це був якийсь людинозвір — очі вийшли з орбіт, воскове обличчя, скуйовджене і сплутане волосся, смолиста борода. Він різко обернувся, щоб устигнути захиститися, але не побачив нікого біля себе. І лиш тоді збагнув, що та потвора — то він сам, це було його власне обличчя, хоч і незнайоме. Він ударив кулаком по воді, щоб зруйнувати дзеркало, але образ залишився; він не міг не носити власного незнайомого виду… Але хто ж були переслідувані? Хто кого переслідує?

На нього напосідали темні миті, і тоді він пришвидшував кроки, натикаючись на каміння, на воду, на морок, шматував лезом світла повітря і йшов уперед, нахиливши голову, аж шию зводив тупий біль, ніби якісь безжальні тятиви тягли його кудись туди, де треба руйнувати й знищувати.

— Швидше! — хрипів він. — Швидше! Ми повинні їх десь наздогнати!..

Десь… Уперше в цьому щільному болісному мороці слово його говорило ще щось, позбавлене жорстокого терору йти в одному певному напрямку, слово роздвоїлося…

Майже весь час позад бороданя йшов, безперервно стогнучи від ненависті та бурмочучи лайки, мов сомнамбула, мисливець, не відчуваючи води, мороку, болю, світла. Сили полишили його вже давно, ще тоді, коли він із такою певністю побачив смерть при вході в тунель. Його вели вперед і тримали на ногах інстинкти. Він міг би отак, без світла, без їжі, без свого попутника, без його дихання йти аж на край землі. Життя його перебувало у несвідомій владі якихось тендітних істот, котрі теж були ув’язнені в темряві й жахові. Ці істоти перебували десь попереду, і їх треба було наздогнати, щоб забрати право жити. І його спершу вдавана ненависть до них стала ненавистю справжньою, вона росла в ньому, росла з кожною миттю, він відчував її в кістках. Іноді він хапав морок так, мов стискував пазурами чиюсь горлянку. І йшов, не відчуваючи нічого, натикався на стіни тунелю, стукався об низьку стелю, падав у воду, але одразу ж випростувався, мов вертикальна пружина, ішов далі і весь час тренував руки, душачи темряву.

— Я вб’ю їх усіх, — почувся його голос, і в тому голосі не було смішної бляшаної деренчливості. — Я повбиваю їх усіх. Інакше треба буде сказати собі «Адйо», слово честі…

— Облиш уже маячню! — відповів йому супутник. — У них треба забрати те, що вони взяли. Я цього хочу! Це перш за все! Навіть раніше, ніж дівчата, чуєш? Передовсім коробка, чуєш?

— А якщо вони вже дотямкували, що й до чого? А може, навіть перевірили… Слово честі!

— Цього ми не знаємо. Ще не знаємо. Треба пересвідчитись…

— А якщо…

— Та досить уже, бо ти мене доведеш до сказу! Ти й досі нічого не второпав? Перш за все нам треба їх наздогнати!

— Невже ми їх наздоженемо? Слово честі! Ти знаєш, наскільки вони нас випередили? Знаєш, наскільки вони віддалилися від нас? На моєму човні, господи! Куди мене привело моє життя?.. Чуєш, друже! На моєму човні!

— А дідько б тебе вже забрав! Не міг ти їм дати того човна одразу!

— Я тобі вже сказав — не ображай мене!.. Невже ми їх наздоженемо? Слово честі…

— Не можуть же вони йти весь час без відпочинку. Це наш єдиний шанс: вони стомляться й зупиняться перепочити. Тільки так ми зможемо їх наздогнати…

Мисливець зрозумів, що він не має права ані на хвилинку відпочинку. Та йому й не потрібен був відпочинок. Він міг іти весь час, не зупиняючись, крізь морок і кригу.

Петрекеску поклав руку на стегно й рушив уперед з нелюдською силою.

Черешнякам пощастило — вони зазнали перших вражень від першої зустрічі з печерою, але потім, виснажені нестерпним мороком, вони загорнулися в ковдри й спальні мішки, чекаючи, з важкими повіками й свинцем у всьому тілі, цілющого сну. Але сон барився. Спершу його бажали всі, аж в очах пекло, потім почали несвідомо змагатися з ним, навіть не відаючи цього. Кожен відступав у свій світ, готуючись до сну, де буде багато сонця, світла і воно оббризкуватиме їх, мов дощ.

Віктор замаскував ліхтар, під ковдрою так, що лиш маленький промінчик падав на зошит із записами.

І стомлена рука передавала буденними словами думки — важкі, плутані, зморені…

«Я не можу бути щирим із вами, — писав Віктор. —