Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

— Що ж це могло бути? — спитала Марія. — Упала десь скеля, обвалилося щось?

— Здається, то був вибух… — уголос розмірковував Віктор. — Він потужніший, ніж обвал.

— Вибух? — здивувалася Марія. — Хто його міг зробити? Де? І для чого? Вибух у нашій печері?

— Справді, слушно… — визнав Віктор. — Я теж не розумію, навіщо тут робити вибухи… Але якщо це був обвал, то десь у горі сталася справжня катастрофа.

— Собор! — жахнувся Тік. — Склепіння й орган…

— Може, ні… — благально сказала Марія. — Моє голубе озеро, — вона несподівано на мить розкрила таємницю.

Йонел нарешті зважився заговорити.

— Всякий гул посилюється до максимуму вібрацією й відлунням у будь-якій печері.

— Це правда, — погодився Віктор. — Але це був особливий гул. Гул щільний, важкий… Я ніби аж відчуваю його ядро в ту мить, коли не було луни. Я можу передати це через порівняння так, як я його відчув: мені він видався гарматним пострілом проти пострілу з рушниці.

— Не знаю… — подався назад Йонел. — Може, й твоя правда. Що було, те було. Безперечно одне: чи обвал, чи постріл, тобто гуркіт, але він стався в печері… І в жодному разі не надворі. У мене й досі заклало в вухах.

— Так воно й є! — розсердився Віктор. — Сталося воно в печері. Але що — вибух чи катастрофічний обвал? Ми не знаємо. І особливо не знаємо, як він стосується нас, цей гуркіт, будь він неладний!

— А може, він нас не стосується зовсім? — спитала Марія. — Особливо, якщо стався обвал у масі вапняків, як ви полюбляєте казати…

— А коли катастрофа? — спитав Йонел.

— Ну й що? — в свою чергу запитала Марія. — Скажімо, сталася катастрофа. Як вона стосується нас?

Йонел замовк. Відчув, як по чолу покотилися горошини, а в очах запекло. Він боявся, що його слова будуть витлумачені інакше — мов злорадство чи крик сича. Але Віктор відчув його затримку:

— Йонел хоче сказати, що обвал катастрофічний… Чи не так, Йонеле?.. Що він може стати могильною плитою… у тому випадку, якщо дорога, котрою ми йдемо, закрита… Якщо річка не виходить надвір, то, в найгіршому разі, ми не зможемо повернутися назад дорогою, якою прийшли сюди. Але катастрофічний обвал міг би закрити нам дорогу назад назавжди…

— Ага! — зрозуміла Марія. — Усе думки про могилу, а найбільше ти вбиваєш мої спогади… Тоді… хай би вже краще то був вибух…

— То було б теж погано, — сказав Віктор. — Якщо не гірше… Так! Це нещастя: бо чи те, чи друге, а воно таки сталося в печері…

— І в мене таке відчуття, — відгукнувся Тік, — ніби щось пече в спину. Досі було страшно тільки те, що попереду…

Сказавши це, Тік, сам того не відаючи, полегшив усім тягар важких думок. Усі відчували, як виростають у них за спинами якісь пазури. А попереду, що чекає їх попереду? Що їм готується там?.. Але Марія ще сподівалася врятувати собор із голубою водою:

— А якщо був вибух? Чому він поганий?

— Тому, що зроблений людьми, — відповів Віктор. — А люди не роблять вибухів просто так… Я не бачу, який сенс міг би мати зараз вибух у печері. Тобто не можу пояснити його нічим добрим…

— А поганим можеш? — спробувала випитати Марія.

— Принаймні це набагато легше… навіть якби ми подумали, що хтось один спричинив цей вибух. Але я кажу, що нам неодмінно слід обрати якесь рішення.

— А я хотіла б усе-таки з’ясувати, — стояла на своєму Марія. — Чому ти обірвав думку?

Знову почувся рятівний голос Тіка:

— Ми зупинимося тут? Будемо тут відпочивати?

Марія ніби забула про запитання, на яке їй не відповіли, чи, може, відповідь забарилася зумисне. Дівчина пройшлася променем ліхтарика по бідному тунелю — вузькі береги, жодної прикраси, нема поворотів, ніш — і залишилась невдоволеною:

— Може, ми пошукаємо інше місце для привалу, краще, тобто красивіше… Чи я не маю права думати про красу?

Йонел відчув, що запитання адресоване йому:

— Я не думав про могилу тоді, коли злякався катастрофи. Я думав, слово честі, про щось красиве! Досить!

Ніхто не сказав нічого. Вони швидко сіли в човен і знову відпустили його на волю течії. Вони просувалися досить швидко вперед, Віктор радше кермував, аніж веслував. Вони пройшли через глибоке озеро, де вимушені були приборкувати хитрість течії, потім знову ввійшли в тунель, тобто потрапили на гарний потік, тільки він надто завередував після своєї зустрічі з озером: береги його стали ще вужчі, стіни були подірявлені найрізнішими заглибинами та нішами, а сам він увесь час крутився то вліво, то вправо, ніяк не хотів визнавати прямої лінії.

«Тут має бути дуже багато гранітних зразків», — подумав Йонел, але вирішив за краще не висловлювати своїх думок уголос, тим більше, що зараз нікого не цікавив його нещасний граніт.

За одним із поворотів, неподалік сталагміта, ніби зрізаного ударом шаблі, біля кам’яного майданчика човен зупинився на триваліший перепочинок. Вони вже давно не їли, а особливо їм треба було полежати трохи, бодай і на камінні, аби відпочили стомлені тіла, налиті свинцем повіки, щоб забути хоч на мить про страхи, тривоги, болі, морок, навіть про надії. Вони вже так скучили за світлом… і за сновидіннями, які нагадають їм про світло, знову привчать їх до нього, до світла.

Далеко в печері повз ніші, які давно поминув надувний човен, услід за променем одного ліхтаря йшли два невидимі в темряві чоловіки. Не було видно нічого більше, крім смужки світла, що прорізувала морок. Вони важко ступали по берегах, поміж ям та валунів,