Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Треба стрибати не ногами, а очима, — радив Токай-іхто, — ви повинні вивчити кожну найменшу нерівність, наскільки сягає ваше око, тоді ноги бігтимуть самі собою. Після цього справа пішла далеко краще. Коли між деревами привітно замайоріли перші намети, хлопцям здалося, що вони не були тут цілу вічність і тепер — повертаються сюди вже зрілими чоловіками. Та хоч як вони раділи з свого повернення, на серці в них було важко. Вони багато пережили, але не мали права й не могли нікому розповісти про це.

Трійку, що поверталася додому, вже давно помітили з табору, але не вітали гучними окликами. Мовчазні, з розширеними від здивування очима, стояли жінки, хлопці й дівчата між тіпі, а чоловіки, вийнявши люльки з рота, крадькома глипали на вождя і на дивне ведмежатко, яке пін ніс на руках. М'яка, трохи кучерява шерсть звіряти, що під голови до задніх лап відливала густим бурим кольором, і його великі лапи викликали в них, мабуть, чимало думок. Такого вони, безперечно, ще ніколи не бачили.

Перед тіпі Четансапи працювали Уїнона і Монгшонгша, Вони слідом за Токай-іхто і хлопцями увійшли до намету і насамперед поклопоталися про те, щоб їх нагодувати; Хлопці завзято заходилися біля їжі. Посеред намету, там-де звичайно містилось вогнище, сиділо троє нерозлучних друзів: Бобер, Чорний Сокіл і Шеф де Лю. Токай-іхто те сів біля них. Він боровся з невгамовним малям ведмедиці, що намагалося вп'ястися зубами в його теплу, м'яку шию-щоб ссати її. Коли він, напівроздратовано, напівсміючись розціпив зуби маленького ведмежати, на його шиї виступи ли сліди крові.

— Щось таки мусить статися, — промовив Шеф де Лю, і це були перші слова, що порушили мовчанку. — Чи вміє це чудовисько їсти?

— Ні, воно ще не бачило й трьох місяців. Але мусить навчитися їсти, якщо не хоче вмерти.

Уїнона підійшла з порошком, приготованим з розтертих ягід (його звичайно давали дітям до м'яса), і спробувала всунути ведмежаті в пельку, але така їжа йому зовсім не припала до смаку. Із злісною упертістю воно рвалося до шиї Токай-іхто і перелякано чіплялося за нього пазурами.

— Піди-но, Шеф де Лю, влови йому кілька рибин. Це саме те, чим живляться його родичі на своїй батьківщині.

— Його родичі? Хіба очі Токай-іхто вже коли-небудь бачили такого звіра?

— Так, на горі, в тому кінці світу, звідки віє північний вітер. Уатшітшун називають цю країну Аляскою. Вони кажуть, що за часів наших прабатьків скрізь водилися такі великі ведмеді і жили у печерах. Це ведмежа ми візьмемо з собою. Воно буде супроводити нас через Міні-Сосе. Ведмедиця, вмираючи, дала мені його. Її вбили стріляючі заліза шукачів золота.

Делавар підвівся. Він попросив в Уїнони трохи сирого м'яса і вийшов з намету. Гапеда і Часке подалися за ним щоб допомогти йому вудити рибу. Передусім вони скочили до коней, висмикнули по кілька волосин з хвостів і зв'язали з них тонку, але міцну волосінь. З довгих лозин, які легко було вирізати на березі річки, рибалки нашвидку зробили вудочки і закинули їх у річку. Першому пощастило Шеф де Лю. Також і Гапеда невдовзі міг похвалитися здобиччю, але Часке нічого не зловив. Для початку, мабуть, досить було і двох спійманих рибин; делавар і обоє хлопців повернулися до намету.

Вождь покришив рибу і пальцями, які його вихованець із завзяттям ссав, почав запихати їжу йому в пащу. Малюк проковтнув і зажадав ще. Гру було виграно.

Гапеда і Часке були настільки вражені і схвильовані подіями, що тільки після нагадування воїнів лягли спати. Вже перейшло за південь, а на вечір мали вирушати з табору. Тепер вирішили просуватися вперед тільки вночі, а вдень відпочивати де-небудь в укритті, щоб не потрапляти на очі розвідникам.

Ніби прочитавши думки брата, Гапеда пошепки спитав Часке:

— Разом?

І кревний брат відповів коротким «так». Потім обоє залізли під одну ковдру, щоб і цього дня спати вкупі.

Коли брати прокинулись, у наметі вже сутеніло. Вони знову відчували себе бадьорими й міцними. Зараз же згадали про ведмежа. Загорнуте в ковдру, воно лежало поблизу, сите й задоволене, і з цікавістю лупало оченятами на хлопців. Поки вони розглядали звірятко, їх постіль вже згорнули і спакували. Вони, не гаючись, вибігли, щоб на заході сонця ще раз скупатись у річці.

Коли брати повернулись, стіни тіпі вже вільно метлялись на вітрі, і видно було кістяк намету з жердин. Табір знімався з місця. Лише один-єдиний намет стояв незачепленим — намет Бобра. Перед ним нерішуче стояла маленька Грозова Хмара, ніби вагаючись, чи зайти їй всередину, чи лишитися зовні.

Часке перший помітив дівчинку, і обидва брати підійшли до неї.

— А, це ви, — розгублено проказала дівчинка. — Що мені робити? У наметі нікого немає. А я ж сама не можу його зняти.

— А де твої матері? І твої сестри? — спитав Гапеда здивовано.

— Не знаю.

— Не знаєш? — У душу хлопця раптом заповзла тривога. — Де ж вони поділися?

— Ох, я не знаю. Вранці після тієї жахливої ночі, коли вона кричала уві сні, я бачила її востаннє. Стара мати сиділа у верболозі біля річки, і Унтшіда пішла і привела її. Після цього вона пішла в ліс з усіма моїми матерями й сестрами. Я думала, вони йдуть шукати коріння або при нести здобич Бобра. З того часу я їх більше не бачила адже я спала у вас.

Брати перелякалися.

— Ти повинна сказати про це Боброві і вождеві! Бобер ще нічого не знає?

— Ні. Він теж після тієї ночі жив у наметі Четансапи.! Звідки ж йому знати?

Дівчина побігла шукати свого дядька, а хлопці поспішили до матері. Вони розповіли про щойно почуте і побачили, що ця звістка і в дорослих викликала неабиякий переляк.

Кинулися на розшуки, але