Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Ведмежа шкандибало навколо і, скиглячи, шукало молока. Мати вся шарпнулась і трохи підвелася, щоб відіпхнути його. Потім схопила зубами і підштовхнула до людини, яка розуміла її мову.

Кров знову побігла з її пащі. Невимовним поглядом згасаючих маленьких очей попрощалася вона з життям. Лапи її витяглись, величезна голова впала набік. Велика ведмедиця була мертва.

Хлопці ледве наважувалися дихати. Вождь сидів так само тихо, обличчя його зблідло.

Тільки після довгої урочистої мовчанки Гапеда і Часке. підвелись і, безшумно, обережно ступаючи, наблизилися до мертвого звіра. Як їм звеліло чуття, вони зупинилися на деякій віддалі і сіли на скелясте дно примарно освітленої печери. Навіть і тепер, коли звір лежав долі бездиханний, вони страшилися його величини і жахливих лап.

Вождь підвівся і, водячи рукою по м'якій шкурі звіра, намацав на боці, спині та грудях багато жмутків шерсті, зліплених кров'ю.

— П'ятнадцять куль влучило в неї, — стримано сказав він. і звук його голосу відбився глухою луною. — Це зробили шукачі волота. — Він випростався і показав на темну діру в протилежній стіні печери, з якої вийшла ведмедиця з своїм малям. — Цей хід тягнеться крізь усю гору, аж до її північного боку. Там живуть ті, що шукають золото. Вони стріляли в неї, і ведмедиця сховалася в горі, щоб врятувати маля.

Ведмежа лазило довкола мертвої матері. Вождь відв'язав свою люльку, за допомогою двох паличок і губчастого шматочка дерева викресав огонь і запалив тютюн. Запропонувавши люльку небу й землі, він закурив її, виконуючи цим необхідний ритуал священнодійства.

Викуривши люльку, Токай-іхто знову зустрівся поглядом з очима хлопців. Губи вождя були міцно стулені, а шкіра туго натягнена на запалих щоках.

— Ви. хотіли принести себе у жертву замість мене? Хлопцям кров ударила в голову. Вони намагались уникнути погляду вождя. Звідки дізнався Токай-іхто про їхню таємницю? Може, в селищі пішла чутка? Він знайшов їх у печері саме тоді, коли вони, беззахисні, рішуче перепинили шлях ведмедиці. Так, цілком імовірно, що він дізнався про все.

Вони не сказали нічого. Але їхнє мовчання підтвердило здогади вождя.

Токай-іхто підвівся, і хлопці встали слідом за ним. Він знаком покликав їх, і вони підійшли, щоб доторкнутися до мертвої ведмедиці.

Вождь пильно глянув хлопцям у вічі. Кожному з них здавалося, що він дивиться тільки на нього одного.

— Гапеда і Часке, ви вчинили, як справжні мужчини. Не кожний дорослий здатний на таке. Тому я хочу зараз довірити вам більше, ніж довірив би навіть самим чоловікам.

Токай-іхто знову сів з хлопцями біля мертвої ведмедиці. Він поманив ведмежа і взяв на руки звірятко, що з переляку дряпалося і опиналось.

— Ну, ось ми й сидимо, — сказав він, — біля початку нашого племені, праматір'ю якого була Велика Ведмедиця, і разом з тим біля його кінця. Ми, вигнанці, є свідками її смерті. Але померла лишила нам дитину, тобто нове життя. Чи ви розумієте мене?

— Хуг, — відповіли хлопці в один голос. Їхні серця сповнилися великим спокоєм і надією.

— Дайте мені відповідь на одне питання. Ведмеже братство мандрує з наметами в країну Півночі, Канаду. Як ми будемо там жити?

— Вільно, на нових мисливських угіддях. Ми будемо полювати, кочувати і битися, як ми це завжди робили з того часу, коли син Великої Ведмедиці породив наших вождів, — відказав Гапеда.

— Так думаєш ти, Гапеда-Гребінник. І так думають всі наші чоловіки, аж до самого розумного Чапи, і всі наші жінки, аж до самої Унтшіди і Уїнони. Але це неправда. Ми зможемо знову полювати й битись, може два, може п'ять, щонайдовше — десять великих сонць. А тоді знову великі натовпи білих людей прийдуть у країну Півночі, знову переможуть нас і заженуть у хлів, який вони називають резервацією.

Хлопці похнюпили голови. Гапеда здригнувся і до крові закусив губу. Знову в резервацію… Ні, більше ніколи — Часке і Гапеда заприсяглись у цьому.

— Скажіть-но мені, — знову заговорив вождь, і від великого хвилювання Гапеді здалося, ніби його голос доноситься здалека, — чого ми тоді взагалі йдемо звідси, незважаючи на труднощі й небезпеки, і кидаємо велике плем'я лакотів?

Хлопці мовчали, не знаючи, що відповісти, і, пригнічені, знову втупилися очима в мертву ведмедицю.

— Ваші думки наштовхнулись тепер на гору, яку ми мусимо пробити своїм же власним розумом. Насамперед скажіть мені, чому білі люди перемогли нас?

— Бо їх дуже багато… — промовив Часке.

— А чому ж нас не так багато, і чому в нас немає таємничого заліза? Я знаю, що на це ви мені не зможете відповісти, і я теж не можу дати вам точної відповіді на власне питання. У нас розуму не менше, ніж у білих людей, і наші руки не слабіші за їхні. Я випробував їх, коли жив серед білих, а також бачив їх у бою. Отже, чи зможемо ми навчитись того, що вже вміють білі люди?

— Бабська робота, — уперто і з презирством сказали обидва брати.

— Так, Гапедо-Гребінник, але ж бабською роботою нас перемогли білі люди. Ти спершу подумай, син Четансапи: чи ж варто зневажати жінок і тварин? Наші предки були про це іншої думки. Вони вірили, що праматір'ю мого роду була ведмедиця і велика чаклунка, яка знала загадки світу Унтшїда та Уїнона ще й тепер знаються на травах і вмію лікувати рани воїнів не гірше за Гавандшіту. Ви ж іще не забули, хто перший виявив мужність піти з резервації. Це наші жінки та дівчата.

Присоромлені хлопці похилили голови.

— Хоч як зневажайте і лайте роботу уатшітшун,