Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

І в цьому невиразному півсвітлі з'явилася величезна ведмедиця.

Мороз пройшов у них поза шкірою. Хлопці з жахом втупили погляд у довгі жовті пазури. Кожний був завтовшки з два людські пальці; на кожній темній велетенській лапі по п'ять таких пазурів. Чудовисько було приголомшливої величини; широкі груди, здоровенна голова, така товстелезна шия, що Гапеда не міг би обхопити її навіть обома руками. Чудовисько з люттю нахилило голову. Хлопці побачили страшні зуби, вищирені з загостреної морди. На випнутому лобі дивно горіли очі. Звір почав переносити вагу свого тіла на задні лапи, розслабивши в суглобах передні. Він готувався до нападу. Враз печеру залило яскраве світло, а запах горілого став гострим і їдким.

Гапеда і Часке заплющили очі. Краще вже не бачити ведмедиці. Своїми хлоп'ячими тілами вони зовсім загородили вихід, і коли б вона захотіла вибратись з гори, то не змогла б пройти повз них.

Від легкого дотику до плеча Гапеда відсахнувся вбік. Його схопив хтось ззаду. Він розплющив очі, і знову його погляд, наче прикутий, зупинився на бурому правелетні, що, вороже пирхаючи, випростався перед ним і розтинав повітря темними лапами. У хлопця не було сили озирнутися назад.

Світло потьмяніло. Рука міцно схопила Гапеду і, втягнувши в середину ходу, повалила навзнак. З Часке сталося теж саме.

Ноги людини у легких мокасинах пройшли повз хлопців.

Коли вони підвелись, то побачили перед собою чоловіка, що стояв на самому вході до печери. У лівій руці він тримав палаючий смолоскип: товсте поліно, на кінці якого горіли защемлені шматки бізонячої шкури. Чоловік був стрункий і високий; в його чорному волоссі стриміло три орлиних пера.

Токай-іхто!

Гапеда сперся на вологу стіну ходу, щоб навпомацки просунутися вперед, але зачепився за камінь і знову впав.

Вождь рвонувся вперед і одним стрибком опинився у просторій скелястій печері, прослизнувши під кігтистими лапами випростаної ведмедиці. Тепер він стояв осторонь, тримаючи смолоскип у руці. Навіть з простягненими догори руками він не міг би зрівнятися із звіром, що набагато переважав його величезним, масивним тулубом. Сопучи і якось дивно стогнучи, ведмедиця обернулась, шукаючи свого ворога.

В руках вождь не мав ніякої зброї. Він навіть не вийняв ножа, різьблена рукоятка якого виглядала з шкіряних піхов. Вождь відступив на кілька кроків назад; це був рух, що суперечив усяким правилам полювання на ведмедя. Потім нахилився, не зводячи очей з чудовиська, що страшно пирхало, і встромив смолоскип у розколину скелі. Тоді знову випростався.

Ведмедиця спробувала піти слідом за ним. Важко перевалюючись, човгала вона на задніх лапах, а передніми махала в повітрі. Потім знову впала на всі чотири. Її слід був позначений кров'ю.

Вождь зупинився і непорушно закляк на місці. Крок за-кроком наближалося до нього величезне страховище, що й тепер сягало йому майже по плечі. Раптом посеред скелястої печери хлопці побачили те, що так загадково дибало-навколо ведмедиці: її маля. Таке ж буре, як і його мати., У розпачі зиркало ведмежа на всі боки. Йому, певно, було не більше двох місяців, і воно ще не звикло ходити за матір’ю.

Коли у ведмедиць з'являлось маля, їх ворожість до напасників ставала особливо нещадною. Люто переслідували вони тоді кожного, хто хотів врятуватися втечею, і доти нё відступали від жертви, поки не вбивали її.

Хлопці не наважилися ні крикнути, ні поворухнутись, Нехай уже станеться так, як хоче Великий Дух.

Вождь, освітлений смолоскипом, усе ще стояв на тому ж місці, а страховище наближалось до нього. Нахилившись уперед, він уп'явся в маленькі ведмежі очі і, не відводячи од них погляду, видав дивний звук. Ведмедиця відповіла сердитим і недовірливим урчанням. Певно, вона була важко поранена. Хлопці побачили калюжу крові на тому місці, де велика ведмедиця довго лежала з своїм малям.

Вождь звісив руки і захитав плечима, як ведмідь під час ходи; з його рота знову почали вилітати дивні звуки т— то таємничо-приглушені, то дзвінкі. Подібні звуки хлопцям іноді доводилось чути під час ведмежого танцю.

Ведмедиця заурчала тихіше і міцно вп'ялася кігтями у скелю. Вождь замовк, але не відводив погляду від очей величезного звіра. Незграбно рухаючись, як ведмідь, він сів, і звір підійшов до нього. Може, ведмедиця розмовляла з ним? З її пащі вирвався стогін. Токай-іхто відповів їй.

Вона зупинилася впритул біля нього. Її наполовину роззявлена паща майже упиралася в чоло вождя; одним-єдиним укусом вона могла розтрощити череп цій людині. Але ведмедиця не вкусила.

Вона застогнала так, що хлопців аж до самих кісток-пройняв холод. Що це за звук? Це плакала конаюча ведмедиця?

Вождь відповів тихим, глухим урчанням.

Тоді бура громадина повернулась і, стікаючи кров'ю, почалапала вологим скелястим дном, важко перевалюючись на своїх здоровенних лапах, до маляти, що безпорадно дибало серед скель. Ведмедиця почала штовхати його мордою і підпихати своїми могутніми лапами. Але ось сили, мабуть, зрадили її. Вона лягла і заходилася лизати своє дитя. Буре ведмежа обнюхувало все довкола. Мабуть, воно було голодне.

Гапеда і Часке зрушили з місця. Зараз у миготливих відблисках полум'я вони вперше помітили, що у великої ведмедиці гарна шкура; вона мінилась від ясного до темно-бурого кольору і злегка кучерявилась. Її шкура була зовсім не схожа на ті, які їм доводилось будь-коли бачити. Їм раптом захотілося погладити її.

Ведмедиця перестала лизати маля. Перехиливши голову набік, вона глянула на вождя, з грудей якого знову вирвалися тихі звуки, що нагадували ведмеже урчання. Велика ведмедиця поповзла і спробувала підвестись, але так і не змогла. Даремно упиралась вона своїми величезними лапами і, напружуючи останні сили, дряпала пазурами скелястий грунт. З її пащі збігала червона цівка.

Вождь підвівся і без найменшого страху підійшов до звіра. Великою силою волі і глибоким знанням ведмежої вдачі, яким навряд