Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

вожаком. Але Кам'яний хлопець стріляв і убивав їх усіх поспіль. Туші їхні великими купами лежали навколо кам'яних валів. Звірі загинули, і Кам'яний хлопець думав, що переміг. Але по тому пішов великий дощ. Борсуки прорили ходи під кам'яними мурами, і мури почала розмивати вода. Бобри загатили усі річки й потоки. Почалася велика повідь. Вода підіймалась вище й вище; вона проникла під мури та вали, ринула поверх них і залила кам'яний намет. Дядьки Кам'яного хлопця загинули у хвилях. Його ж самого не можна було вбити, але він до половини вгруз у землю, так що й досі стоїть непорушно, мов гора, і не може зійти з місця і кого-небудь скривдити. Ось історія про Кам'яного хлопця.

— Тепер ви її добре зрозуміли? — спитав вождь.

— Ми тепер розуміємо її краще, як раніш, — промовив Часке. — Кам'яний хлопець — це великі вовки серед білих людей і всі ті, хто допомагає їм. Вони полюють на всіх — на людей, на звірів, що тільки трапляються на їхньому шляху. Вони безчинствують, користуючись своєю силою, і тому повинні знову втратити її. Їх здолають не сильні, а слабкі, в голові яких живе розум. Сильних вовків і Кам'яного хлопця не можна здолати тією самою силою, що нею володіють вони. Для цього потрібна зовсім інша сила. Вода перемагає камінь. Ми бачимо це скрізь, і це правда. Тверде каміння тоне у воді, а м'яка вода його точить, поки зовсім не знищить. Так правда і братерство, хоч вони поки що дуже слабкі, зруйнують камінь брехні й вбивства. Ми не повинні також забувати, що Кам'яного хлопця не можна було здолати, поки він був молодий і тільки починав полювати. Тоді проти нього не було ніякої зброї. Лише коли він виріс і зробив багато злочинів, його час минув, і найміцніші вали не могли захистити його. Наші батьки переможені, як табуни бізонів і ведмедів, хоч вони десятки, навіть сотні тисяч років були сильними воїнами. Але наші сини переможуть, як наполегливі і розумні борсуки й бобри, бо їх у боротьбі підтримуватиме Велика Таємниця. Та, добившись перемоги, вони не будуть лиходіяти, а житимуть у мирі. Хуг!

Вождь підвівся:

— Ходімо, Часке і Гапедо. Я піду і знову наберу золота, як уже зробив учора. В Канаді ми купимо стільки землі, «кільки нам буде потрібно, щоб прожити. Там оселилось уже багато дакотів, найкращих з нашого племені. Ви повинні знати, що п'ятнадцять великих сонць тому вже відбулася велика війна проти наших братств, які жили в Міннесоті, там, де сходить сонце. Але це, певно, вам відомо. Найхоробріші з них тоді теж не пішли у резервацію, а вирушили до Канади і живуть там до цього часу вільно. Тим, хто з них вміє мовчати, ми розповімо про свою таємницю. Ми не покинемо племені дакотів! Ми відродимо його заново!

— Так!

— Але ви, хлопці, повинні мені допомогти, як сьогодні вже хотіли це зробити. Бо наші чоловіки ще нічого не знають про цю таємницю і їм важко буде н зрозуміти. Чапа єдиний, хто приєднається до нас.

Вождь підвівся, але перш ніж іти, ще раз звернувся до ведмедиці.

— Вона належить Великій Таємниці, — промовив він. — Жодна людська рука не повинна торкнутися її. Сюди вона прийшла, щоб умерти, і тут спочиватиме, поки не зникне її прах.

Хлопчачі руки ще раз тихо й обережно погладили шкуру старої ведмедиці.

Токай-іхто взяв ведмежа. Коли поверталися назад, Гапеда із смолоскипом у руці йшов попереду. Він освітлював шлях у ході печери, що ним брати вже раз пробирались у темряві. Спускалися вниз до шумливої води. Гул усе посилювався, і нарешті Гапеда побачив у світлі смолоскипа бурхливі води підземного потоку, який вони перейшли вбрід, просуваючись в глиб гори. Праворуч вода витікала крізь велику розколину в скелі, і тільки тепер Гапеда побачив: одного хибного кроку було досить, щоб потік потягнув їх за собою в темне черево гори. Хлопець відчув, як вождь міцно схопив його за куртку і тримав, поки він переходив через воду.

Але ось Токай-іхто знову зупинився і посадив на дно печери неслухняне ведмежа. — Заждіть!

Хлопці здивовано стежили за вождем: він поліз у боковий хід над потоком, що бурхливо вривався в печеру, його гнучка постать пірнула в темряву, здавалося, він напам'ять знає тут кожний виступ і заглиблення. Скоро він зник з очей хлопців.

Коли вождь за якусь годину повернувся, одяг його був мокрий; при поясі в нього висів туго набитий мішечок. Він знову взяв на руки ведмежа.

— Ходімо!

Звідси дорога, крута й важка, пішла вгору між дивовижними наростами скель. Гапеда лівою рукою хапався за них, а в правій високо тримав смолоскип. Здавалось, печері не буде кінця. Шум води позаду поступово стихав і вже нагадував тихий спів.

Коли сяйво смолоскипа змішалося з першим проблиском денного світла, Гапеда вдихнув на повні груди, і йому здалося, що він уже відчуває запах свіжого морозного повітря. Ще кілька кроків — і ось троє людей вже стояли на виході з печери, що зяяв у стрімкій скелі над лісом. Гапеда загасив смолоскип.

Там, на просторі, здіймалося блакитне небо і зимове сонце світило над іскристим снігом. Дерева простягали свої віти у височінь. Пронизливо каркали ворони. Гапеда жадібно вдихав повітря. Темне царство гори лишилось позад нього; він знову стояв у світлі бадьорого, радісного зимового дня. Але таємницю гори хлопець поніс у своєму серці.

Вождь трохи відсторонив хлопців і якусь мить дивився на прямовисну скелю, на якій стояв. Потім розпустив ласо, сів і довгий сплетений ремінь закинув на плечі так, що обидва вільні кінці однакової довжини звисали із стрімкої стіни. За допомогою ласо хлопці швидко спустились униз. Потім вождь змотав ремінь, знову взяв ведмежа на руки і легко сплигнув із скелі. Він опинився на крутому лісовому схилі. То сповзаючи, то стрибаючи, він, нарешті, відчув тверду опору під ногами і став спускатися далі.

Хлопці стрибали і бігли щодуху, щоб встигнути за вождем. Кілька разів вони сторчака котилися