Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Кілька мустангів здохло від голоду. Мули, Що дісталися Ведмежому братству од контрабандної валки Бакеріко-Моніто, виявились більш витривалими і стійко зносили важкі умови переходу.

Крижаний холод і надмірне напруження походу вже до смерті виснажили деяких старих, знесилених чоловіків та жінок Ведмежого братства. Вони вчинили так, як з давніх-давен заведено було серед кочуючого мисливського народу: попрощалися з своїми, й ніякі умовляння не могли переконати їх відмовитись од цього рішення. Коли валка рушила далі, вони лишились у великій, самотній, сніговій пустелі. Поки тьмяні зорі проглядали між хмарами, лунала в повітрі пісня вмираючих і доносилася до тих, хто з стиснутими кулаками і міцно стуленими губами йшов далі й далі, геть з батьківщини, у чужу, далеку країну. Діти теж вмирали від голоду й злигоднів, і дехто нишком думав про слова вождя племені шагаптінів, які Токай-іхто переказав Ведмежому братству перед початком походу. Однак серця синів і дочок Великої Ведмедиці ще не відчували втоми, хоч і були засмучені. Щоночі мандрували вони далі й далі, голодували, щоб заощадити провіант, мерзли на вітрі й снігу, і все частіше й частіше чули виття вовків, які вночі підкрадалися до валки і вже роздерли двох мустангів. З собак зняли вантаж, щоб вони могли краще боротися з вовками. Скривавлений, покусаний, подряпаний, але завжди переможець, вів Огітіка-Жахливий свою зграю. Буланому теж вдалося вбити вовка копитом. Невтомно блукали воїни у темряві навколо мандрівної валки і полювали на хижих тварин.

Все далі й далі рухалися на північ безмежною прерією. Зима втомилася раніше, ніж мандрівники. Біле сліпуче покривало плоскогір'я почало танути й сіріти. У снігу з'явилися діри; підталі краї кучугур обвалювалися, відкриваючи старі сліди дичини. Опівдні, коли втомлені мандрівники відпочивали в своїх ковдрах, вони крізь сон почули тихе булькання — це земля поглинала розталий сніг. Але холодними, морозними ночами річки й струмки замерзали і мокрий сніг тужавів.

Одного дня після пронизливо-холодної ночі знову зійшло на небі березневе сонце, і його проміння зігріло закляклі на морозі дитячі рученята. Коней розвантажили, і вони паслися на березі невеличкого водоймища. Сокирами прорубали лід на струмку, і вода завирувала в ополонках. На голих гілках сливи сидів шешока — чорний дрізд. З його жовтого дзьоба лилися звуки першої ранкової пісні. Маленька дівчинка Грозова Хмара заклала руки за спину і уважно слухала. Ранок видався напрочуд гарний. Співучою стрілою, пурхаючи крилами, звився в небесну височінь жайворонок. Грозова Хмара була голодна і стомлена, але все одно раділа.

Довірливо сіла вона біля сестри вождя, що замінила осиротілій дівчині матір, і одержала з її рук сніданок — шматок оленини. Порізавши м'ясо власним ножем і з задоволенням з'ївши його, дівчина допитливо глянула навкруги.

— А де ми тепер? — поцікавилася вона, після того як, встромивши ніж у землю і почистивши, знову сховала його в піхви.

— Поблизу нижньої течії Порохової річки, що впадає в річку Жовтого Каменя, — пояснила сестра вождя. — А річка Жовтого Каменя тече у велику Мулисту воду.

— Ще далеко туди?

— Кілька ночей, якщо тільки ми зможемо пройти туди прямим шляхом.

— Невже Мулиста вода справді така бурхлива і підступна, що поглинає всі човни?

— Вона поглинула вже багато човнів, казав мені Токай-іхто, багато човнів не тільки червоношкірих, а й білих людей, так що навіть уатшітшун не хочуть плавати по ній на своїх великих човнах.

— А ми переправимось через неї?

— Спробуємо.

— А коли ми переправимось, то куди потрапимо і як там буде? — жваво спитала Грозова Хмара. Її думки полинули у майбутнє, що лежало перед нею, немов туманна далечінь, з якої могло виринути і прекрасне, і страшне.

— Коли ми переправимось через Міні-Сосе, то знову опинимось в широких преріях і лісах, де багато річок та озер.

— А що ти знаєш іще про цей край, Уїноно? Там теж є люди чи зовсім нікого немає?

— Два великі племені з славнозвісними вождями живуть по той бік Міні-Сосе. Це ассінібойни — «ті, що варять каміння», наші родичі, й чорноногі — наші вороги.

Грозова Хмара замислилась.

— Невже чорноногі такі ж паршиві койоти, як і пані? — спитала вона згодом.

Ведмеже братство жило на південному кордоні простоporo краю дакотів, і їхніми заклятими ворогами були меткі стрільці з лука — пані. Уїнона всміхнулась.

— Не знаю цього, Грозова Хмаро. Воїни чорноногих дужі й суворі, як і країна, де вони живуть, — так одного разу сказав мені Токай-іхто.

— Хіба Токай-іхто був у них?

— Авжеж. Одне літо й одну зиму з Маттотаупою, нашим батьком. Тоді, коли він ще був ворогом племені дакотів.

Грозова Хмара уважно подивилась на Уїнону.

— Прошу тебе, розкажи мені про все, що ти знаєш! Коли Токай-іхто жив одне літо й зиму у чорноногих, які подвиги він там звершив?

— То слухай уважно, Грозова Хмаро. Ти ніколи не замислювалася над тим, чого на грудях вождя повно рубців? Наші воїни думають, що він у чорноногих пройшов крізь сонячний танок.

— Он як! — захоплено сказала Грозова Хмара і глянула на вождя; він стояв неподалік з групою воїнів. — Рубці дуже глибокі. Поясни мені, що таке сонячний танок, Уїноно!

— Коли ти виростеш, Унтшіда краще розповість тобі про це, бо вона з усіх наших жінок знає найбільше про всілякі таємниці. Сонце на небі велике й могутнє, завдяки йому настає літо, росте трава і зріють плоди. Наші чаклуни, вчили воїнів приносити сонцю жертви. Це ти розумієш? Такі діти, як ти, теж приносять жертви таємничій життєдайній силі.

— А які жертви приносять юнаки і воїни сонцю? У Ведмежому братстві я ще ніколи не бачила цього.

— То правда, бо ти ще мала, а чоловіки не кожного року проходять крізь сонячний танок. Але зараз я тобі розповім, що сама знаю про це: тіло на грудях чоловіка