Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх
Чоловіків, що зібралися навколо Токай-іхто, охопив неспокій.
— Вони ненавидять мене, — промовив. вождь, — і подалися до ворога, щоб зрадити нас. Шукачі золота знаходяться поблизу. Рушайте слідом за ними, — наказав він Боброві і Шефу де Лю. — їхні сліди, певно, ще можна знайти на снігу. Вони випередили нас на два дні й одну ніч, але, можливо, ви ще наздоженете їх, поки вони не накоїли лиха.
Обидва воїни вирушили у дорогу.
Тільки-но зайшло сонце, табір тихо, в передчутті навислої небезпеки, довгим цепом рушив на захід.
Гапеді дозволили покласти ведмежа в мішок, який гніда кобила тягнула за собою на довгих жердинах. Часке з спини свого мустанга наглядав, чи звірятко спокійно поводить себе.
— Ось воно в них, глянь-но, отут, — сказала одна жінка до дівчини, порівнявшись з хлопцями. — У наших Ведмежих хлопців.
Гапеда озирнувся на Часке. Брати обмінялися люб'язними поглядами. Це непогано! Нове ім'я куди краще, ніж Гребінник і Широконогий, і вони носитимуть його разом, як справжні брати.
ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО ІНДІЙЦІВ
Валка пізно ввечері вирушила з лісового табору. Мовчки мандрували люди в глибокій темряві. Кілька собак теж тягли свій вантаж, не гавкаючи.
Рухалися все ще на захід. Лише коли вершини Чорних гір відступили праворуч, Токай-іхто і Гавандшіта повернули на північний захід, на засніжене плоскогір'я, що простяглося між Чорними і Скелястими горами.
Ніч за ніччю прямували вони все далі й далі На північ. Майно тепер важко було везти, бо коні провалювались у глибокому снігу. Буланий вожак хоробро прокладав дорогу всій валці. Чоловіки й жінки йшли пішки. Також і діти, які були досить сильними, щоб витримати перехід однієї ночі, рухалися пішки. Найменших дітей матері несли в корзинах на спині; а більших, тих, що не могли самі йти, садовили в хутряні мішки. По два таких мішки, зв'язані ременями, звисали по обидва боки коней.
Нічні переходи відбувалися в непроглядній пітьмі. Ні шумлива річка, ні дерева не зупиняли походу. Вітер позносив сніг з гребенів і навалив його в долини, згладивши усі нерівності рельєфу; підвищення й западини тепер так само мало відрізнялися одна від одної під сніговим покровом, як морські хвилі. Низько нависло сіре небо, і тільки північний вітер вказував людям напрямок. Із свистом і голосінням проносився він по відкритій місцевості, скиглив у маленьких гайках і здіймав пухкий сніг мало не до самих хмар. Потім, осідаючи, вихори снігу запорошували людям очі, вуха й носи. Разом з вітром сніг пробивався під найтовщі хутряні куртки і жалив шкіру. Тупіт копит і хрускіт снігу під лижами заглушався пронизливим виттям вітру.
Хуга різала, наче ножем. Хлопці затуляли обличчя руками, бо їм аж дух забивало. Вітер, здавалось, зовсім оскаженів. Він пирхав і зойкав, штурляв хлопців у спину й обличчя. Жінки намагалися захистити від бурі дітей. Грозова Хмара вчепилася в спідницю Уїнони. Дівчинка ледве тямила, як вона взагалі ще переставляє ноги. Її щоки й ніс горіли на морозі, страшенно боліли руки. Ось знову завихрилися хмари снігу і несамовито накидались на людей і тварин. Раптом Уїнона з головою провалилась у сніг і потягла за собою Грозову Хмару.
Маленька дівчинка, отямившись, відчула, як її витягають із снігу. Віхола бушувала так, що люди майже не чули власних голосів. І все ж таки до них донісся свист вождя. Він подав знак зупинитися і заритись у сніг. Розпакували великі ковдри з бізонячої шкури, і кожний взяв собі в торбину жменю їжі. Тоді перш за все загорнули з головою в ковдри дітей, аби захистити їх від холоду. В темряві тушкувалися вони в своїх кублах. Грозова Хмара і Ящірка, міцно притулившись одна до одної, чули, як поруч вовтузяться Ведмежі хлопці з ведмежам, що потрапило з ними в одне кубло. Уїнона, Унтшіда і Монгшонгша зарилися в сніг біля них. Чоловіки не мали права зариватися. З міцно встромленими у сніг списами вони стояли на варті й чекали, поки не вщухне хуртовина. Коли вона втихомириться, чоловіки по списах розпізнають, де лежать зариті жінки й діти, бо завірюха хутко змінювала весь ландшафт.
Грозовій Хмарі та Ведмежим хлопцям було дуже тепло й затишно в захищеній од вітру схованці. Але вони думали про вождів та воїнів, що стояли на крижаному вітрі. Та хоч їх і непокоїла ця думка, проте очі мимоволі заплющились. Діти були такі стомлені, що відразу поснули у цілковитій тиші, яка огортала їх тепер серед снігу. Вони спали так міцно, що не знали, скільки часу проминуло, коли їх розсудили. Їх вирили з-під снігу, розгорнули ковдри, і дітлахи знову вдихнули холодне повітря. Кліпаючи очима, дивились вони на денне світло і ясно-сіре небо. Навколо них виникли нові снігові гори й долини. Собаки скавчали, теж видираючись з-під снігу. Чоловіки й жінки допомагали мустангам розгребти сніг і дістатися до трави, щоб не дати їм загинути від голоду. Але це була марна і важка робота.
Хто мав зіркі очі, той раптом побачив вдалині рухливі цятки: велику вовчу зграю. Втіхи у цьому було дуже мало, особливо проти ночі. Постійний табір ще міг боронитися від вовків, але мандрівна валка майже не мала змоги захищатися від хижих звірів. Діти спостерігали, як вождь дав наказ і його найкращі мисливці одразу ж вирушили, аби знищити небезпечну зграю. Шкода, що Шефа де Лю не було тут. Адже він зажив слави найспритнішого мисливця на вовків.
Діти трохи попоїли і відразу поснули знову. Вони повинні були використовувати кожну хвилину, щоб відновлювати сили, бо йшлося про життя і смерть. Хто не витримає цього переходу, той залишиться і
