Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Мені треба знайти для себе гарне укриття, — звернувся Четансапа до делавара. — Я сховаюсь в ньому і чекатиму, поки прийдуть переслідувачі. Тут вони насамперед натраплять на наш слід і зупиняться.

Поки Чорний Сокіл говорив, Шеф де Лю вже роздивлявся довкола очима розвідника. Четансапа оглянув місце, що, на думку делавара, було цілком підхожим. Потік розмив берег під корінням кущів та дерев. Тепер, коли рівень води був низький, між льодом і берегом лишалась порожнеча, частково забита талим снігом і наполовину закрита обвислим корінням і торішньою травою. Чорний Сокіл посміхнувся.

— Добре! — сказав він. — Я лишусь тут, а ви рушайте далі, зробіть чималий гак і стежте за переслідувачами з тилу. Я гадаю, що вони ввечері отаборяться тут.

— Хуг.

Сухорлявий Чорний Сокіл заповз під навислий берег. Вкрите землею коріння спадало перед ним, як запона, а Шеф де Лю ще навалив перед схованкою напівзамерзлого снігу. Від повільного танення снігових брил швидко зрівняються усі сліди, і кучугура здаватиметься цілком природною на крижаній поверхні річки. Коли все було зроблено як слід, делавар з старим Круком, його обома синами, Бобром і ще двома воїнами вирушив у дорогу.

Четансапа лишився сам у своєму укритті. Він ще раз обмацав рушницю (її дав йому молодий Крук), чи добре, вона захищена від вологи, і зручніше простягнув ноги. Потім почав слухати переливи жайворонка і пісню чорного дрозда на сливі. Пташиний спів говорив про те, що навколо немає нічого тривожного і небезпечного. За повідомленням Бобра, вороги раніш вечора не могли прибути сюди.

Чорний Сокіл куняв — так нудно тяглися години чекання. Краще було б йому вилізти на дерево і звідти вести спостереження. Але сам він не зміг би так вдало спорудити собі схованку, як це зробив йому Шеф де Лю, і тому мусив сидіти наче прикутий в своїй холодній мокрій норі.

Сонце схилилося на захід, і нарешті почало смеркати. Четансапі здалось, що в землі вже віддається далекий тупіт копит. Дрижання усе посилювалось. Це загін! Вороги наближались. Дакота вже розрізняв тупіт коней, що йшли риссю, і удари копит легкого галопу. Мілаганська мали звичай скакати кількома шеренгами. А Шонка і його воїни неслися галопом один за одним. Тупотіння копит досягло гайка і обірвалось. Почулися тихі кроки і приглушені голоси. На лід струмка впала довга тінь людини з непокритою головою і довгим волоссям. Отже, це — індієць. Зовсім не чути було шуму кроків, він рухався беззвучно. Тінь його вказувала, що він сів на прибережний схил, спустив ноги вниз і сповз на лід. Низько нахилившись, індієць зазирнув праворуч і ліворуч під укіс. Чорний Сокіл поклав руку на ніж. Але пильні очі ковзнули мимо його схованки. Адже Шеф де Лю так вміло її замаскував. Після цього розвідник зник. Там, угорі, можна почувати себе безпечніше. Розляглося протяжне вовче виття, певно, сигнал для мілаганська, що шлях вільний.

Коли незабаром після цього прибули довгі ножі, зчинився великий гамір. Пролунали гучні накази спішитися, ботфорти захляпали по калюжах. Коней поставили між кущами й деревами, а намети, очевидно, напнули навколо гайка. Це було несприятливим для Четансапового плану викрадення коней.

Шум» табору поступово стих. Але над самою схованкою Чорного Сокола знову почулися кроки, і Четансапа розрізнив два голоси: один гаркавий, що вільно говорив по-англійському, а другий низький, що розмовляв прикордонною говіркою. Четансапа знав цей низький голос і слухав його, сповнений люті. Це — Шонка, зрадник.

— Зараз же замовкни, — промовив гаркавий. — Тут я наказую. Ми вже отаборилися, і ніяких розмов не може бути. Нема чого нам мчати далі на північ, щоб збитися з сліду. Токай-іхто хитрий собака. Він з своїм братством звернув убік і розташувався на південному заході, я певний у цьому. Та, зрештою, ми ж скоро одержимо повідомлення від розвідників.

— Він не розташується табором на південному заході й не розкладе вогнищ. Це інші люди, хай мені вже повірить капітан Роуч, — переконував низький голос. — Я послав обох своїх розвідників, але нам немає потреби на них чекати. Вони наздоженуть нас їдьмо далі, щоб не дати Токай-іхто ще більше шансів утекти!

— Заткни пельку! Вже досить говорили про це. Твоє діло слухатись.

Потім ці двоє пішли, голоси їхні завмерли. Четансапа жалкував, що розмова так швидко урвалась, бо тільки що дізнався про новину, яка дуже здивувала його, і з охотою довідався б про щось більше. На південному заході хтось розпалив табірні вогні? Може, це військові хитрощі його товаришів? Чи там справді розташувались якісь невідомі люди?

Табір, здавалось, поступово поринув у сон. Тільки чути було, як коні скубли траву та обгризали кущі. Одного разу Четансапі видалося, ніби хтось лізе на дерево. Тіло терлося об шерехату кору.

Це ще більше ускладнювало справу.

Коли північ минула, Четансапа змінив своє рішення. Найнебезпечніший момент був тоді, коли він мусив вийти із схованки, навіть не маючи уявлення про розташування табору.

Обережно висунувся він з-за наваленої Шефом де Лю снігової стіни. Простягшись під виступом берега, він на якусь мить застиг і прислухався. Усе було тихо навколо.

Тоді Четансапа обмотав голову травою і корінням й вийшов. Глянувши вгору, він помітив високо на тополі вартового. На його здивування, юнак сидів там угорі голий, лише з поясом на тілі. Довге волосся вільно спадало йому на спину. «От пихатий лось, — подумав Четансапа, — не може навіть заплести і підв'язати своє волосся! Коли б тільки хлопець не глянув униз на струмок, а пильно дивився, виконуючи свій обов'язок, лише у далечінь».

Швидко прошмигнув Чорний Сокіл між деревами і кіньми, не сполохавши жодну з тварин. Початок зроблено.

Дакота сховався в кущах. На гілках верби він запримітив циліндр і уніформу з блискучими ґудзиками. Певно, мундир заважав Татокано лізти на дерево, і тому він скинув його. Хоч сьогодні вночі ніби й не брало на мороз, але, мабуть, чванькуватому йолопові було не дуже тепло без одягу, та