Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

А дідько знай ґзиться та фортелі ріжні викидає. Як підійшов він ближче, то розгледів Михась, що шапка на ньому висока та гарна, мов корона, а сам він такий гидкий, що тільки плюнь! Писок свинячий, увесь чорною вовною заріс, і очиці маленькі та каправі. Ось підкрався він до якоїсь дівки та й задер їй сорочку по пояс. Зойкнула бідолашка й зашарілася, наче маків цвіт, — всі її гори та долини стало видко.

— Ну, — шепоче Леся, — се вже він і геть близько… давай!..

Метнувся Михась уперед та й зірвав тую шапку. Дідько й остовпів од несподіванки — вмент усі в церкві його побачили!

— Чорт! Чорт! — зарепетували люде.

— Де?

— Оно, оно! Бий його!

— Так ось хто сорочку на мені заголив! — скрикнула тая дівка — та поплювала в кулак і як затопить чортяці в пику!

— Тікаймо! — каже Леся.

Та й ухопила Михася за руку і притьма із церкви. А там колотня та рейвах почався — спірвали козаки та молодиці того дідька і давай його лупцювати. Вищить нечистий, мов порося, а Михась із Лесею женуть через поле, аж дух із них випирає. Ось і долина вже близько.

— Здається, втекли… — каже Михась.

— Ні,— тяжко дихаючи, каже Леся, — від нього не втечеш… А ось і він!

Мов з-під землі, вродився перед ними нечистий. Око підбите, з писка кров юшить, та очі аж горять од ненависти.

— То се ти, — каже, — вражий сину, таку капость мені утнув?!

— Ну, я! — каже Михась. — Та й що?

— Оддай мою шапку!

— А дзусь!

— Оддай, а то гірше буде!

— Овва!

— Востаннє кажу, оддай!

Вихопив малий козак запоясника й блиснув ним дідькові перед очима.

— А отсе бачив?

Зареготався нечистий, аж кутні стало видно.

— Що се ти мені показуєш, собача дитино? Ти дідька хочеш отсим залізцем налякати? А дивись-но!..

Та й махнув лапою.

Не встиг Михась і стямитися, як узялася звідкись така сила-силенна гаддя, що й ступити ніде. Схопив малий козак Лесю за руку і потяг до себе, а гаддя так і в’ється кругом та сичить, роззявляючи пащеки.

— Ну, — каже дідько, — шапку оддаси?

— А от тобі! — каже Михась, та й дулю йому під носа!

— Шкода, — каже дідько. — Зараз із білим світом розпрощаєшся — закусає тебе моя худоба…

Тут Леся звелася навшпиньки та й каже Михасеві на вухо:

— Не зважай на сеє… то мара!

Як сказала вона теє, то вмент гаддя де й ділося, наче й не було його. А дідько аж зубами заскреготів од люті.

— Добре, — каже, — не боїшся ти нічого… то, може, гроші візьмеш?

І знову махнув лапою. Дивиться Михась, аж перед ним ціла купа талярів золотих та цехінів. Аж млосно йому зробилось, як уздрів отсе багатство. Се ж цілий табун коней можна купити за сії гроші, думає собі… а оружжя, а землі! Та що там казати — за гроші можна й шляхетство придбати, а разом з ним і замок десь на Литві чи в Україні! Як погодиться оддати сюю шапку, — а нащо вона здалася, коли подумати! — то буде паном на всю губу…

Аж тут Леся ляснула його по шиї та й каже:

— Отямся, козаче! Тії гроші від нечистого… черепками обернуться та гайном усяким!

Розлютився тут нечистий не на жарт.

— Ага, — каже, — так он якого ти способу добираєш! Начувайся ж!

І як свисне — аж листя з дерев посипалося! Загуло тут у лісі, затріщали дерева, застугонів шалений вітрюган понад полем, до самісінької землі нагинаючи трави, — і почала до дідька злітатися нечисть, та така, що Михасеві й уві сні не снилася. Були там і упирі з червоними пиками та зеленими очима, і нави з курячими ногами, і вовкулаки, що в них кров із пащі капає, а на шиї червона стьожка, і мерці, й відьми, і перелесники — як ото кажуть, всякої тварі по парі.

— Се теж мара? — питає малий козак у Лесі.

А та од страху трясеться і знай до Михася тулиться.

— Отсе вже ні… Не гадала я, що так діло обернеться!

— І що ж робити?

— Не знаю, Михасику…