Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
Отак летіли вони десь із годину, коли ж унизу замрів якийсь город. Лежав він на Дніпровому березі; коло пристані видно було човни і байдаки поприв’язувані.
— Се, певне, Черкаси… — каже Михась. — А як летіти далі по Дніпру, то Києва таки не минемо!
Та й підбадьорився. Нічого, думає, Господь милостивий — як завдав на мене сюю ношу, то й допровадить, куди треба йому!
Як ось замріла попереду якась цятка. Дивиться малий козак, коли ж то відьма летить. Сама у струну витяглася, коси аж свистять за вітром, а сорочка біла лопотить, наче вода у лотоках. Буцнув Михась коня п’ятами та й про всяк випадок піднявся вище. Була на ньому шапка дідькова, та знав він, що у відьом нюх неабиякий, — іще, не дай, Боже, дух почує. От здогнав він її й відразу ж помітив, що летять вони із конем куди хутчій, ніж перед тим. В’ється внизу Дніпро, мов тая стрічка, пробігають балки, озера, та так прудко, що й око не встигає вхопити. Як тут і села вже стало видко по берегах Дніпрових. Густо їх було, що одне за другим пролітали, — і втямив Михась, що се вже й Київ близько.
Відьма тим часом ходу збавила і почала в діл спускатися. Зиркнув малий козак униз та й бачить: на кручах та пагорбах стоїть над Дніпром город. Золотом сіяють у місячному світлі маківки церков та монастирів, коло берега байдаків та чайок сила-силенна чорніє. Уздріла відьма той город та й узяла круто у праву руч, обминаючи десятою дорогою хрести на маківках церков і соборів. Летить за нею Михась та й бачить, що минули вони Київ і вилетіли за місто. Замигтіли внизу гаї, якась річечка. От узяла відьма ліворуч та й каменем пішла у діл, аж вітер у косах заскавулів.
Глянув Михась, коли ж унизу височить гора.
Похмура та страшна вона була. Біля підніжжя поросли чагарі та деревляччя всяке, а маківка лиса, мов коліно. Ллється з неба зеленкувате світло молодика, й видно у тому світлі, що на горі аж кишить нечистю.
— Ну, — каже Михась гнідому, — тепер, братіку, тримаймося!
Хоркнув кінь і полинув униз, услід за відьмою. Просто на очах росте Лиса гора — ось і дерева окремі вже можна розгледіти, й огні видно, що на її вершині горять, а потім і чортівню, котра плигає да казиться круг тих багать. Хтів було Михась окреслити коло над горою, та дідька лисого — потягла його невидна сила простісінько туди, де відьма приземлилася.
Опустився кінь на землю, а Михась так і лишився у сідлі — сидить та озирається довкруги.
Було ж там на що подивитися! Певне, саме пекло розверзлося, бо повилазила на світ Божий така нечисть, що й у лихому сні не побачиш. Ось іде проз коня баба — у хустці й запасці, а голова назад вивернута, руки та ноги у суглобах повикручувані ще й тіпається на кожнім кроці. Аж похолов малий козак, бо згадав, як дід розказував, що так Ломиха виглядає — недуга, котра ходить по людях та кістки й сустави їм викручує. Допіру минула його тая напасть, як суне щось і геть страшне — ноги цапині, вовною поросли, а саме наче людина, тільки писок собачий. За ним, хилитаючись, плентає молодиця з чорними дірами замість очей. Течуть із тих дір сльози й капають на землю, залишаючи криваві сліди.
«Се ж Куга й Очниця! — думає малий козак. — Нехай Господь милує… таж тут усі хвороби зібралися!»
І страшно йому зробилося, як ніколи в житті. Озирнувся знову, коли ж сунеться до нього кобиляча голова без ніг. Очі огнем горять, зуби виширені й регочеться, мов навісна. Навіть гнідий перелякався, угледівши теє диво, — стоїть, мов укопаний, а шкура трясеться на ньому, як холодець. Поплескав його Михась по шиї, аж тая потвора минула їх і попхалася далі. Та відразу ж почувся регіт — пурхнув із неба цілий табун повітруль. Були то дівки, гожі собою, порскі та жваві, тільки прозорі, що й видно усе в них усередині. Спустилися вони неподалік, зареготалися і давай плигати, мов дурненькі. Тут підскочили до них чорти, вхопили їх в оберемок і потягли до вогню.
— Ух! Ух! — кричать. — Ану ж бо до танцю!
— Та до сього торгу ми й пішки! — кажуть їм повітрулі.
І почали гопки вибивати, аж курява стовпом стоїть.
«Тікати треба, — думає Михась. — Хоч і шапка сяя на мені, та ще почує яка потвора!»
І вже торкнув було коня, щоб помалу вибратися із юрми, коли ж загомоніла нечисть, заметушилася і назад подалася, звільняючи місце. Глянув Михась, а вже й проїхати ніде, обступили його зусібіч.
— У-у-у! — завила чортівня, вимахуючи руками.
Крутонувся страшенний вихор насеред того кола, й де не взявся здоровецький чортяка зі свинячим писком. Михась і похолов: був то Вернигор, що йому він камінцем засвітив ув око кількоро день тому на Дніпрі!
«Отсе улип! — думає малий козак. — А що ж його робити, га?»
А Вернигор тим часом відкашлявся,
