Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

«А ця знай виспівує,— думає собі Михась. — Ото вже співуха!»

Коли ж тут і Леся з садка виходить.

— О, — каже, — то ти вже й на ногах! Міцний же ти, козаче!

— Було б мені, якби ти ту стрілу не дістала… — каже Михась.

Леся усміхнулася.

— То вже втямив, що не вороги ми тобі?

— Боже, збав! — каже малий козак. — Щоб не ти, то пропав би.

Леся й сіла коло нього на присьбі.

— То ти справді запорожець?

— А певно! — каже Михась.

— А як же ж до нас забився?

— Їхали ми зо своїм батьком січовим на волость, — неохоче каже Михась. — А в полі коло балки опала нас орда…

— То ти втік?

— Угу.

— А той козак?

— Не знаю, — каже Михась.

Зиркнуло на нього дівча.

— А чого ж се ти в біді його покинув?

— Мене хтіли татаре взяти, а не його, — буркнув Михась.

— А чом то?

— Довго казати!..

Леся й головою похитала.

— Ох, козаче, химерний ти якийсь! І стріла тая уготована була тобі недарма, і до нас ти заїхав, наче провадило тебе щось, і на ноги отсе зіп’явся зашвидко після такої рани… Кому ти служиш?

— Батькові Дажбогу й Матері Ладі,— каже Михась. — А ти?

— І ми з бабунею теж.

— Так ти ж бісурканя! — вигукнув Михась.

— То й що?

— Хтіли нас бісуркані у бран зайняти коло Ненаситця, — каже Михась. — Слава Богу, поталанило нам!..

— Се которі бісуркані?

— Ті, що на вепрах їздять.

Дівча пополотніло.

— Господе, твоя воля! Се ж відьми, що Матери Лади одцуралися… войовниці, гаддям оперезані!

А як же ви од них одборонилися?

Михась і розказав, як воно було. Як скінчив, то Леся й каже:

— Чула я про того лицаря, та віри не йняла, що так воно буває! А далі?

— Багацько ріжних див було з нами, — неохоче каже малий козак. — Аж отсе опинився у вас… раняний і вітер хитає мене! А треба їхати притьмом…

— Щось везеш? — здогадалося дівча.

— Везу… — каже Михась. Та й замовк.

Леся більше нічого й не питала. Аж тут відьма йде.

— А що, — каже, — устав уже? Живучий ти, вражий сину! Дивися ж, дівку мені не зобижай!..

— Та се, — каже Михась, — не дівка в тебе, а золото, бабуню! Таку гріх зобижати.

Баба і сплюнула.

— Знаємо ми вас, козаків… зразу добрі та божі, хоч до рани прикладай, а тоді як заставлять через шаблю скакати! Сердешна дівка скаче та знай слізьми умивається.

— Облиш, бабуню, — каже Леся. Й до Михася: — Тут жеребець твій тебе шукав… таке чинив, що не доведи, Господе, — бігає по всіх усюдах, іржить та знай дивиться, мов питає: де, мовляв, пана мого поділа?

— А де він?

— Пасеться коло озера.

Михась із присьби схопився.

— То ходімо хутчій!

Ще й до озера не дійшли, а гнідий уже Михасів дух почув. Заіржав, аж виляски пішли, та пастися покинув і наперестріч біжить.

— Здоров, друже! — каже йому Михась.

Та й за гриву обняв. А жеребець знай плигає на радощах та за вуха його хапає.

— Ох і любить він тебе!.. — каже Леся.

— Се брат мій рідний, — каже Михась. — Куди я, туди й він… один без одного не можемо! А хто його розсідлав?

— Я, — каже Леся.

— Видно, що ти бісурканя — сього коня навіть бувалі запорожці боялися!