Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
— Браття і сестри! Шановні товариші! Слухайте, що буду казати… — та й річ урвав, бо галасували всі кругом та репетували, що хоч вуха затуляй. — Браття і сестри! — озвався знову. — Та тихіше, виздихали б ви всі до одного… перестаньте ж бо телесуватися! Чули чи ні?
А нечисть галасує та репетує, мов навіжена.
— Любі браття, милі сестри! Шановні товариші! — зняв голос чортяка. — А щоб вас лиха година побила… вам що, позакладало?! Та затуліть же нарешті свої пельки свинячі, скіки ж можна казати! Бо як візьму ломаку, то бідні ви будете в мене!
Галас трохи ущух.
— Так от, дорогі…— каже Вернигор. Тут якась відьма й зареготалася, мов дурнувата. — Яка ще там свинота зуби гилить! — гаркнув чортяка. — Бачу, є тут такі товариші, що й геть нам не товариші! Як дам зараз у рило, то й повилітають вони тобі к лихій матері, дорога сестро! Та що се таке… балакаєш, балакаєш, а їм як горохом по стіні! Ану йди, йди-но сюди, золото моє! — Зашамотіло щось у юрмі, а тоді заверещало перелякано. — Що, не хоче? За коси її, лярву!
Розступилася юрма та й випхнула насеред кола молоду відьму.
— Ага, — каже Вернигор, — ось вона, реготушечка! Ану ж підійди ближче, дорога сестро!
— Прости, батеньку, — каже відьма, — не винувата я!
Чорт і здивувався.
— А що, я винуватий? Може, я щось смішне сказав, товаришко, що ти заіржала, мов лошиця до жеребця? — і лапою махнув. — А всипте їй, товариші, двісті київ, та добрячих, щоб не порушувала більше тиші на зборах!
Завищала відьма, та кинулися на неї чорти й потягли десь у темряву.
— Добре, — каже Вернигор, — так про що се я… Ага, про порядок денний. Так от, на порядку денному сьогодні сумне у нас питання… — І зиркнув туди-сюди. — До речі, а де секретар?
— Тут я, тату, — виступив із пітьми кощавий чортяка з гусячим пером за вухом.
— А, тоді веди протокол… Як я сказав, на порядку денному дуже сумне питання. Може, хто знає вже, а, може, й ні… Як не знає, то звідомляю: у світ прийшов Троянів Ключ, товариші!
Тут запала така тиша, що чутно було, як голка впаде.
— А що се значить, шановні товариші? — питається Вернигор. — А я скажу вам: значить се, що зміниться світ! Я чую се в повітрі, чую й на землі. Заноситься на ті діла, котрі через п’ять, а, мо’, й через десять віків приведуть до того, що поменшає нас у сім світі! Слава Чорнобогові, наплодилося нашого брата за остатні сто год в Україні. Чимало ксьондзи та єзуїти поприносили нас за комірами та в рукавах своїх сутан, до біса й пани з підпанками набралися нас по Европах. Добре було й те, що пощезали вівтарі Дажбожі й навіть наймення його почало забуватися. Аж от вискіпався собачий син, — шмаркач, дев’ять год усього! — що знайшов ту кляту ляльку. Почав тепер він коло замикати, а як замкне, то вже нічого тоді не поправиш!
— А не можна було його спинити? — питається хтось із юрми.
— Пробували! — каже чортяка. — Та помагає йому сила та міць небесна і все вояцтво її. Воно ще й нічого, якби сам той козак такий зухвалий не був, любі браття із сестрами! Дивитися нема на що, а шапку-невидимку в нашого брата відібрав і його живоття позбавив. Та що там казати: мене, Вернигора, що зо святим Юром на річці Самарі бився, як світ ще був молодий, — камінцем ув око луснув!
Нечисть аж загула од подиву.
— Застряв було він ув одному зо слідів Дажбожих, куди Троянів Ключ його привів, та вже донесли мені, що немає його там! А де його шукати, то й сам Чорнобог не знає. Коло, що ним він іде, так хитро задумане, що покидає сей світ кожен, до кого він приходить. А хто наступний у тім колі, про теє знає тільки той козак. А тепер ще й шапку-невидимку загріб… — Вернигор зиркнув на секретаря. — Ти там записуєш, товаришу?
— Записую, тату, — каже чортяка.
— Ага, так про що я… про шапку! Тая шапка немало нам лиха накоїть. Не видно його, собаки, та й духу не чути, бо все вона приховує. Може він і поміж нас бути, а ми його не побачимо…
— Батько Вій, Чорнобог наш, побачив би! — каже секретар, грамузляючи пером по бомазі.
— Так до кінця світа укинули його в Пекло, — каже Вернигор. — А хоч би й побачили ми того шмаркача, то що змогли б учинити з ним? Троянів Ключ на ньому, що смерть нам несе, товариші!
— Таж є поміж нас відьми і перевертні, котрі ще людьми зостаються… — грамузляючи пером по бомазі, каже секретар. — Ті ухопили б його й тую ляльку одняли!
Михась і похолов увесь. Аж тепер він уторопав, у яку халепу втрапив, — нехай пхне його яка нечиста сила, то зразу ж і втямить, хто се тут! Ох, думає малий козак, треба втікати, і мерщій!
Та й озирнувся доокруж.
А нечисті кругом чортів тиск зібрався. Всеньку гору
