Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

От минув тиждень. Відьма ходила насуплена і не балакала до Михася, тільки сплюне було, як його побачить. Та Леся порядкувала в хаті за двох — і в печі топила, й кулешу варила, і навіть сорочку Михасеві випрала та полатала, бо геть була подерта. Як почав він її вбирати, то зиркнув на теє місце під ребрами, де стріла поцілила, — й побачив, що геть рана затяглася, тільки згоїна біліє, мов пташка дзьобом клюнула.

— Хутко ж воно в тебе загоїлося… — каже Леся, провівши пальчиками по тій близні.— Вмію я рани зціляти, та тут, видко, сила Божа над тобою чувала!..

— Господь милостивий, — каже Михась. — Умили мене водою з-під Золотого Ясена, то не страшне мені людське оружжя…

— Де се було?

— Шкода й балакати… далеко звідціля!

От і вечір уже скоро. Вийшли Михась із Лесею до озера та й посідали на тій вербі.

— Завтра Зелена Неділя, — каже Леся. — А в ніч проти сього свята кояться ріжні дива… тільки не треба тобі знати про них!

— То нащо ти мені про сеє кажеш? — питає Михась.

— А того, що сеї ночі ти можеш покинути цю долину… Нелегко се буде, та як слухатимешся мене й не злякаєшся, то, може, поталанить нам!

— А що треба робити?

Леся зітхнула та й каже:

— Ну, спершу треба дістати шапку-невидимку…

— Нехай Господь милує! — каже Михась. — А хіба ж вона є на світі?

— Є, та взяти її трудно!..

— А то чого?

— А от побачиш!

Як смеркло і на небі висипали зорі, повело дівча Михася до хати. Відьма сиділа на присьбі й, уздрівши, як ідуть вони, побравшись за руки, аж ціпком гупнула об землю спересердя. А Леся минула її та й каже:

— Ножа маєш?

— Угу.

— Отам на покуті росте три стеблини гороху… зітни їх, тільки хутко!

Дістав Михась свого запоясника та й попхався за стіл. Дивиться, у горщику під образами справді зеленіють три паростки. Зрізав він одну стеблину, зрізав і другу, а як третю почав стинати, то зойкнула вона людським голосом.

— О Господе!.. — перелякався малий козак.

— То нічого, — каже дівча. — Давай-но їх сюди!

Та й узяла ті стеблини і сховала за пазуху.

— А тепер, — каже, — йди за мною! Тільки ж гляди, назад не озирайся!

Як вийшли вони з хати, то відьми вже не було надворі.

— Де се вона поділася? — здивувався Михась.

— Зілля пішла збирати, — каже дівча. — А нащо, то сам побачиш! Хутчій, хутчій за мною!

Так прудко вона ішла, що малий козак насилу встигав за нею. От поминули вони пасіку та й насилу помітною стежечкою вийшли у поле. На тому боці долини бовваніла дерев’яна церква. Прислухався Михась, аж ось і дзвін бовкнув.

— Там далі село в долині, а з того села люде ходять до церкви, — каже Леся.

— А чого ж вона за селом стоїть?

— Бо не можна тут оселі будувати. Отсе скільки око засягне, — показала в поле, — скрізь могили. А з якої вони пори, то сам Господь тільки знає… Та ж дивися: як зайдемо до церкви, то щоб ти не балакав до людей! А то не вийде в нас нічого… Второпав?

— Угу.

Була та церква стара-стара, аж гонт на ній почорнів і шули порепалися. Людей стільки набилося, що ступнути не було де. Стали Михась із Лесею коло порога та й дивляться.

— Он, — каже Леся, — бачиш?

Глянув малий козак, аж у натовпі сновигає щось чорне. На голові шапка золота, саме плюгаве та мале, що й дивитися нема на що. Всі люде як люде стоять, а воно гасає, мов дурнувате: того за вухо смикне, тому свічку виб’є, а того вщипне, що чоловік аж сахнеться та озирається на сусідів, хто б це таке міг утнути в святому місці.

— Се, — каже Леся, — дідько! Перед Зеленою Неділею приходить він до храму Божого, як вечірня правиться, і коїть ріжні капості. А ото на ньому шапка-невидимка!

— А як же ми його бачимо? — питає Михась.

— На Різдво закопала я три горошини й вужеву голову на покуті, а з них отсі стеблини виросли… Мають вони чарівну силу, то бачимо ми нечистого, а він нас — ні. Тепер мусиш ти зірвати з нього ту шапку і хутчій тікати надвір…

— І все?

— Та