Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

А гнідий заіржав і давай вибрикувати по моріжку.

— Що се він коїть? — питається Леся.

— Показує, що в дорогу пора… застоявся, мовляв! — каже Михась. І до гнідого: — Поїдемо, поїдемо… та не сьогодні, а взавтра! Засідлаємо тебе удосвіта — і гайда!

Леся зиркнула на нього.

— Ти певен?

— Треба їхати… — каже Михась. — Дорога ще далека.

— Куди?

— На Київ.

Зітхнуло дівча та й каже:

— Не виїдеш ти звідціля, козаче…

— А чом би то?

— Замкнена сяя долина…

Михась і очі витріщив.

— Та як се — замкнена?!

— Ходімо до озера, — каже Леся. Та й узяла його за руку й потягла за собою, хоч він і опирався.

— Ну й що? — питається Михась, як вони опинилися коло озера.

— А поглянь-но добре… на що воно скидається?

Зиркнув малий козак та й бачить: вода в тім озері чиста, мов сльоза, коло берегів осока росте, а саме воно продовгасте.

— Таке, — каже, — наче ногою хто ступив тут…

Леся й кивнула.

— Як ходив ото Батько Троян по світові, мов простий чоловік, то лишалися на землі його сліди… Небагато їх є, та місця тії замкнені для простих смертних. Живуть там лише чарівники, відьми та бісуркані, що служать йому.

— То се слід Троянів?!

— А певно! Простий чоловік може сюди потрапити, та вийти з цього місця не здужає. Чарівником треба бути, щоб покинути сюю долину…

— А як я сяду на коня та й поїду? — питається Михась.

— Хоч куди поїдеш, то назад вертатимешся!

Почухав Михась потилицю.

— І що ж отсе робити?

— Чекати треба… иншої ради нема!

— Та й довго?

— Он давай сядемо на тій вербі та побалакаємо, — каже Леся.

Над річечкою, що вибігала з того озера, похилилася стара-стара верба, — наче місток вона була, що аж на той бік можна було по ній перейти. От посідали вони на тій вербі, то Леся й каже:

— А дуже тобі хочеться їхати звідціля?

Михась зиркнув на неї приголомшено.

— Таж певно! Що було б мені тут робити?

— З нами жив би… — каже дівча та й зашарілося.

— Та у вас тут, либонь, і їсти немає чого!

— Меду в нас є досхочу, кози держимо, а он у тому кінці долини жито посіяли… — каже Леся, опустивши очиці додолу.

— Вигадала таке! Батько мій січовий поліг, аби вчинив я те, що на віку мені написано, — а ти хочеш, аби я у сій долині на все життя лишився?!

— А що ти везеш?

Михась озирнувся навсібіч.

— А ти нікому не скажеш?

— Ні.

— Присягнися!

Леся притулила пальці пучками до серця.

— Спасінням душі своєї клянуся, вічним життям ув Ирі Дажбожому присягаюся, що ні слова не скажу нікому з того, що зараз почую!

— Добре, — каже Михась. Була то страшна клятва — хто порушить її, то буде кінця світа блукати чорними луками Триглавового царства. — Дивися ж!..

Та й потягнув за поворозки і дістав із-за пазухи Троянів Ключ.

Темна була та лялька, мов земля, та як упало на неї світло, то засяяла вона мов сонце, аж очам боляче було дивитися.

— Матінко Божа!.. — затуляючись руками, вигукнуло дівча.

Пішла брижами вода в озері, зашумів, залопотів ліс довкруги, зацвірінчало птаство у всіх усюдах, а стара верба заколихалася і простягла до них свої віти.

— Бачила? — питає Михась, ховаючи Троянів Ключ під сорочку.

Леся була бліда, мов полотно.

— Значить, прийшов у світ образ Матери Лади… — прошепотіла вона. — Ну, що ж, хай буде те, що буде!

— А добра з того буде небагато… — каже хтось позаду.

Крутнувся Михась, мов обпечений, аж поруч відьма стоїть. Мов із-під землі виросла, — ніхто й не зуглядівсь, як вона тут опинилася.