Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
А дідько регочеться та плигає на одній нозі.
— Ну, — питається, — по-доброму оддаси?
— Дідька лисого тобі,— каже Михась, — а не шапку! Жінку свою чортицю лякай, а не мене!
І сіпнув за поворозки та й дістав Троянів Ключ із-за пазухи.
— Отсе, — питає,— бачив?
Так і заціпла нечисть, уздрівши образ Матери Лади, що сяяв похмурим багрово-чорним огнем. Дідько роззявив свинячого писка, хтів було щось сказати, та й стулив його знову. А далі почав мінятися простісінько на очах: писок його поплив, стікаючи чорними краплями, роги охляли і звисли, мов два огірки, а ноги вигнулися, наче колесо. Ще якусь мить стояв він, хилитаючись туди й сюди, — та й осів додолу чорною купою. Не встиг Михась і оком моргнути, як розтеклася та купа калюжою дьогтю і всякла відразу ж у землю, наче й не було її.
Допіру сталося ото таке диво, ожила нечисть, що її дідько скликав, та й порснула на всі боки зі страшенним лементом та зойком. Загучало над полем, затріщало у лісових хащах, зірвався страшенний вітрюган, що мало з ніг обох не повалив, — а Леся й каже:
— А тепер тікаймо, хутчій!
Як добігли вони до озера, то на ньому місяць уже й золоту доріжку послав.
— О Господе! — каже Леся. — Он і молодик зійшов… поспішаймо ж, а то пізно буде!
— Чекай-но, — хекаючи, каже Михась, — дай оддихатися… Ще ніколи в житті так я не бігав!
Та й попадали обоє на моріжку. Озирнувся малий козак і бачить: зорі сяють у небі, риба скидається в озері, десь у гаю витьохкує соловейко… от не віриться, що в такому світі ще й нечисть може водитися!
— Ну, — питає в Лесі,— а далі що?
— А далі треба надіти шапку, — каже дівча.
Не хтілося Михасеві надягати те, що на дідьчій голові було, та мусив послухатися.
— Ну як, гарний я в ній? — питається.
— Ого, — каже дівча, — достеменний дідько — тільки хвоста іще вчепити! Ходімо ж до хати.
Та взяла його за руку й повела за собою. Ще здаля видно було, що в хаті світиться одним-одне вікно.
— Ага, значить, бабуня ще вдома… — каже Леся. — Устигли ми!
— Куди?
— А от побачиш!
Прокралися вони попід причілком і стали коло вікна.
— Дивися ж, — каже дівча.
Глянув Михась, а відьма взяла рогача та й дістає якогось горщика з печі. Клекоче та бурхає в нім, аж вариво через вінця вихлюпується. От поставила вона його на лаві, взяла ночви, з вільхової колоди видовбані, та й вилляла туди вариво. Бурхнула пара на всю хату, й усе розпливлося, неначе марево. Заколихалася відьма в тім серпанку, випросталася, коси її стали як вороняче крило, лице гоже та біле, — стямитися Михась не встиг, як то вже не баба, що порохно з неї сиплеться, а прегарна дівка у вінку та вишитій сорочці.
— Ох, Матінко Божа!.. — зойкнув малий козак.
— Цить, — каже Леся. — Далі ще й не те буде!
Стоїть та дівка посеред хати, і тіло її коливається, наче зілля у воді. Аж от ступнула вона один крок, другий, й відірвалися її ноги від долівки. Злетіла вона під стелю, витяглася і зависла на мить, крутячи туди-сюди головою. А далі простягла руки вперед — та й шугонула у піч, де палахтіло жовте полум’я!
— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — видихнув Михась.
А Леся й потягла його насеред обійстя.
— Дивися! — каже.
Та й показала на комин. Звідтіля зразу димом гунуло, потім полетіли золоті іскри, аж ось вилетіла й відьма. Зробила вона одне коло над хатою, далі й друге, та як махне руками — тільки й побачив малий козак, як обернулася вона цяткою в нічному небі.
— А тепер ходи за мною! — каже Леся.
Забігли вони до хати, вхопили тії ночви та й потарганили надвір. Гнідий підбіг до тих ночов, понюхав їх і заіржав тривожно.
— Ну от, — каже дівча, — пора тепер і в дорогу…
— То се і я полечу?! — питає Михась.
— Полетиш… — каже Леся.
— А куди?
— Збирається сьогодні вся нечисть на Лисій горі під Києвом. Будеш ти летіти за бабунею слідом, тільки не побачить вона, бо на тобі тая шапка. А як прилетиш, то вже сам дивися…
— А що, мушу я вслід за твоєю бабунею летіти?
— Таж певно! Покроплю я тебе отсим варивом відьомським, то поведе воно тебе не куди, як на Лису гору… От як жеребець твій копитами землі
