Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

Мені досить було одного погляду, щоб переконатися, що після того, як я побував тут, хтось уже похазяйнував у хатині.

Козиної шкури на долівці не було. Полиця, знята зі стіни, стояла прихилена до столу. Двома дерев'яними кілочками до столу було прибито пожовклий аркуш паперу. Тремтячи від хвилювання, я, схопивши цього листа, кинувся з ним до дверей.

Чи причиною тому була вода, що сочилася крізь стелю, чи папір взагалі був уже непридатний для вжитку, але коротенький напис, зроблений буро-червоною фарбою, був нерозбірливий.

Я крутив аркуш перед очима і так і сяк, і мені нарешті почало здаватися, ніби я розрізняю слова: «Я живий. Орніччо». Але вже наступної миті я вигадував інші слова, і розплилі букви покірно, за моїм бажанням, складались у будь-яку фразу.

Але хоч би як там було, якщо це Орніччо побував тут після мене, то він, без сумніву, живий. А чого мені було ще бажати? Побачитися з ним? Але коли мій друг живий, я обов'язково з ним побачусь.

Ніякі голоси небіжчиків тепер не могли мене залякати. І я кинувся оглядати місцевість навколо хатини, надіючись побачити якийсь знак про Орніччо. Але марні були мої намагання. Біла кізочка вже не блукала за будинком, зникла цеберка над колодязем і бочка з просоленою шкурою. Друг мій, очевидно, поселився в іншому місці, якщо потурбувався забрати звідси своє небагате збіжжя.

Серце моє калатало. Хто знає, можливо, не далі, як місяць, не далі, як тиждень або навіть день тому тут ступала нога мого друга. Адмірал відпустив мене на короткий час, і я повільно почав спускатися стежкою до берега.

— Франческо Руппі! — раптом пролунав наді мною різкий голос, і це було так несподівано, що я мало не гепнув униз.

Жах охопив мене. Невже ці нещасні душі ще блукають тут, благаючи про поховання? І чи не страх перед ними змусив мого друга так поспішно залишити обжите місце?

— Куба! Куба! — пронизливо лунав над моєю головою той самий голос.

І, підвівши очі, я од нестримного сміху впав на землю.

То ось хто налякав сміливців нашої команди і порушив спокій адмірала. На гілці наді мною сидів гарний сіро-червоний папуга. Чистячи лапою товстого дзьоба, він поглядав на мене, світячи жовтим, наче шкляним оком.

— Орніччо! Орніччо! Куба! — гукнув він пронизливо і, зірвавшись з місця, гучно помахуючи крилами, зник у зелені дерев.

І як-бо я, почувши цей різкий голос, не здогадався одразу, що це кричить птиця? Бачачи у будиночку синьйора Томазо перед собою щоденно дрозда, який говорив «Ласкаво просимо», або шпака, який чудово вимовляв наші імена, як я не здогадався раніше, що це ж Орніччо навчив розмовляти і цих тропічних птахів? Але чому папуга гукнув «Куба»?

Негайно я витяг з кишені папір з розпливчатим написом, і послужливі букви почали складатись у нову фразу: «Я на Кубі. Орніччо». Тоді, щоб перевірити себе, я почав складати будь-яку фразу: «Я в Іспанії», «Я знайшов золото»… І в розпливчатих рисочках і крапках знаходив усі необхідні для цього букви. Ні, звичайно, напис став зовсім нерозбірливий, і не він укаже, де мені шукати друга.

Коли я підплив до корабля, кілька стурбованих облич вигулькнуло мені назустріч.

— Ну що, Франческо, як? — почув я зразу кілька голосів.

І, щоб подражнити їх, я, одвернувшись, різко, як папуга, вигукнув:

— Орніччо! Куба! Орніччо живий!

— Тьху ти, боже мій, — сказав Ернандо Діас. — Це точнісінько нагадує ті голоси, що ми їх чули на острові!

— Це папуги, це папуги, — вигукнув я, танцюючи на палубі, — а не голоси покійників, дурні ви люди!

— Про що ти кажеш? — спитав, вийшовши на палубу, адмірал.

Почувши мою розповідь про птахів і про записку, залишену Орніччо, він негайно почав розглядати жовтий, у бурих плямах папір.

— Мені дуже шкода, — сказав адмірал нарешті, — нашого любого Орніччо. Не маючи під руками чорнила, він відкрив собі вену і написав кров'ю, ось тому і розплився так напис. Але ж недарма він навчив птаха вимовляти слово «Куба». Чи не означає це, що він вирушив сам до берегів Катаю? Як часто птахи приносили людям добрі звістки! Хто знає, чи не пророкує нам папуга зустріч з Орніччо?

Серед матросів звістка про Орніччо зчинила переполох.

— Авжеж, хто його знає, — казав Хуан Роса замріяно. — Можливо, Орніччо вже зібрав гори золота.

Але я, уявляючи собі зустріч з моїм другом, найменше думав про золото.

У неділю 1 травня ми нарешті причалили до берегів Куби. Наша поява налякала індіанців, які розташувались бенкетувати на березі.

Індіанець з околиць Ізабелли, що перебував з нами, переконував кубинців не лякатися білих людей, але ніякі вмовляння не допомогли.

Оскільки всі ми були голодні, то нам лишалося лише скористатися з залишків бенкету, і ми досхочу наїлись рибою і чудовими запашними плодами.

Після цього ми розклали на прибережному піску намисто, ланцюжки, дзвіночки і почали чекати, що буде далі.

Побачивши, що у нас нема лихих замірів, індіанці помалу почали наближатися до нас.

Через індіанця-перекладача ми переконали їх взяти наші подарунки як плату за з'їдений обід, і їхнім радощам не було меж. Потім пан доручив перекладачеві розпитати в індіанців, чи відомо їм що-небудь про людину з білою шкірою. На наш подив, всі індіанці відразу почали вказувати на захід.