Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

Тут же, біля струмка, я вирішив відпочити, щоб потім з новими силами продовжити свій шлях.

Удосвіта мене розбудив гуркіт пострілу, що пролунав у навколишніх горах. І, видершись на порослий рідкими кущами горб, я здивовано побачив нашу флотилію, що вже неслася мені назустріч.

Перша думка, що майнула у мене в голові, була про те, що якесь несподіване лихо перешкодило моїм товаришам продовжувати свій шлях; але я відразу ж цю думку відкинув.

Пан пообіцяв, що пострілом дасть мені знак про те, що зустрівся з Орніччо. Можливо, йому справді пощастило більше, ніж мені.

Стрімголов кинувся я до берега.

Відстань, яка здавалась мені з горба такою близькою, весь час ніби розтягувалась у мене на очах, і через годину я вже змушений був притишити свій біг, бо дерева, що пропливали переді мною, почали зливатись у суцільну стіну, а в очах кружляли вогняні плями.

Я спустився вниз і перестав бачити море. Ноги мої по кісточки грузли в болотистому грунті, і це дуже уповільнювало мою ходу.

Нарешті я знову опинився на високому піщаному пасмі, нанесеному прибоєм, і побачив наші кораблі, що йшли мені назустріч.

Добігши до берега, я кинувся у воду. Холод пронизав все моє тіло колючим болем, але я, напружуючи всі сили, розтинав хвилі. Доброзичливі руки витягли мене і внесли на палубу. Кілька хвилин я лежав з відкритим ротом, мов риба, викинута на пісок.

— Де Орніччо? Чому ми повертаємось? Чому стріляли? Куди ви дійшли?

Я вигукнув би ще тисячу питань, якби Дієго Мендес не прийшов сказати, що мене викликає до себе адмірал.

Хитаючись і тримаючись за плечі матросів, я підвівся і пішов до адміральської каюти.

— Ви наказали повертатися на Еспаньйолу? — спитав я, відчинивши двері.

Пан, схилившись над столом, розглядав великий розгорнутий перед ним документ.

— Так, — сказав він, розгублено дивлячись на мене, — хіба ти не чув нашого сигналу?

— Ви відшукали Орніччо? — гукнув я. — Тисячі прикмет вказують на те, що він десь поблизу.

— Подивись, що тут написано, — сказав адмірал, простягаючи мені папір.

Я побіжно глянув на нього і впізнав почерк королівського нотаріуса, якого ми взяли про всяк випадок у плавання. Мене мало цікавив цей документ.

— Ми вирушаємо на розшуки Орніччо, адже правда, месіре? — спитав я, задихаючись від хвилювання.

— Ні, — відповів адмірал, — ми повертаємось на Еспаньйолу.

Кров дзвеніла у мене у скронях, я дихав, мов загнаний кінь.

— А що ж буде з Орніччо? — пробурмотів я, почуваючи, що знемагаю. — Пригадайте, пане, пророцтво мавра. Можливо, наближається час його здійснення.

— Ми помилились, — спокійно сказав адмірал, кусаючи нігті.

Порив люті, викликаний спокоєм цієї людини, несподівано спалахнув у мені, затьмарюючи розум.

— Хіба не повторювали ви щохвилини, — вигукнув я, забуваючи про сан того, хто був переді мною, — хіба щохвилини ви не твердили: «Мавр не може помилятись»?!

— Ніхто і не каже, — відповів адмірал холодно, — що помилився мавр. Помилились ми з тобою.

Я ошелешено дивився на нього. Обличчя моє, певно, було таке змучене, що пан з несподіваною ласкою в голосі сказав:

— Вислухай мене, і ти одразу зрозумієш, що я маю рацію. Сідай тут, поруч зі мною.

Це була велика честь — сидіти поруч з паном, але тої миті, не думаючи про це, я сів на лаву.

— Пригадай, що сказав мавр, — ще лагідніше мовив адмірал. — «Твоя доля невіддільна від долі юнака з чорними очима: він відведе від тебе лихо, він врятує тебе від смерті, і він же покладе на твою голову корону».

— То чому ж ви не поспішаєте з'єднатися з ним? — спитав я схвильовано. — Хіба вас так мало турбує ваше майбутнє?

— Я поспішаю з'єднатися з ним, — урочисто відповів адмірал.

І слабка надія проникла в моє серце. Можливо, він отримав звістку, що Орніччо вже повернувся на Еспаньйолу?

— Але ми з тобою помилились, Франческо, — повільно сказав адмірал, немов розмовляючи сам з собою, — так, звичайно, ми помилились, і цей юнак не Орніччо.

Від подиву я сплеснув руками. Не звертаючи уваги на мій порух, адмірал вів далі:

— Людина, доля якої нероздільно зв'язана з моєю долею, це, звичайно, не Орніччо, а дон Алонсо Охеда. Треба бути сліпим, щоб не помітити цього одразу. Чи не він врятував мене від змовників? Чи не він завжди допомагає мені?.. А друг твій живий, — сказав він, кладучи мені руку на плече.

У нестямі я скинув з плеча його руку. Я не відчував ні страху, ні поваги до цієї людини.

— А ваша друга обіцянка, пане, — сказав я, почуваючи, що ще хвилина — і він мені накаже замовкнути. — Чому ви повернули назад? Ви ж хотіли мати переконливі докази того, що ми допливли до берегів Катаю, а тепер ви чините, як нерозумне дитя, що кидає обридлу іграшку.

На мій подив, адмірал, не звертаючи уваги на мою брутальність, мовчки простягнув мені папір.

Сльози злості і відчаю виступили в мене на очах. Я подумав про те, що обманом хотів примусити адмірала вирушити на розшуки Орніччо, і ось зараз цей обман обернувся проти мене.

Я глянув на простягнутий мені папір, побачив товсті печатки королівського нотаріуса, кілька підписів, а під ними багато хрестів.

Голова мені паморочилась, і я не розумів, що роблю.

— Ти прочитав цей документ? — спитав адмірал, гордовито випростовуючись.

— Ні, — сказав