Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

Справді, я б йому не повірив. А останніх сторінок зі свого щоденника я так і не видер.

Засмучений останніми подіями і відсутністю звісток про мого друга, я починаю міркувати, що ніколи в житті мені не доведеться з ним побачитися. Це позбавляє мене доброго настрою, а робота, яка випадає на мене, тепер здається мені карою божою, хоч я й виріс у сім'ї, де всі працювали старанно і де слово «ледар» вважалось за найобразливішу лайку.

Я не ухиляюсь від своїх обов'язків, як інші, щоденно ходжу на склад, де ми перелопачуємо зерно, і працюю по десять годин, задихаючись від пилюки і плісняви, що забивають мені легені.

Якщо виникає потреба, мене викликають до млина, і я відвантажую там зерно або подаю мішки з мукою на підводи.

Синьйор Маріо, зустрічаючись зі мною, супроводжує мене пильним поглядом, співчутливо похитуючи головою. Він вважає, що вигляд у мене хворобливий к втомлений, але такий вигляд мають чотири п'ятих усього населення.

Вісті, які надходять до нас із форту святого Фоми, також маловтішні. Від розбишацької поведінки солдатів з форту урвався терпець навколишнім індіанцям, і 11 квітня троє іспанців, що вирушили в Ізабеллу, зазнали нападу в дорозі цілого індіанського племені. Одного солдата відлупцювали, а в другого відібрали все його майно.

Синьйор Охеда, дізнавшись про те, що сталось, негайно наздогнав індіанців, захопив у полон касика того племені і його сім'ю, а індіанцеві, що пограбував іспанця, відрізав ніс і вуха, хоч сам потерпілий солдат і його товариші стверджували, що індіанець лише відібрав у іспанця свій, вкрадений у нього раніше скарб. Педро Маргаріт і його підлеглі добре засвоїли інструкцію адмірала.

Дев'ятьох індіанців у кайданах було послано в Ізабеллу на суд самого адмірала.

Згідно повноважень, що їх надали панові монархи, йому належало право суду у новій колонії, проте досі він з цього права не користувався.

Як я зрадів, що лицаря Охеди не було в Ізабеллі! Я сидів у залі і прослухав весь допит від початку до кінця. Індіанців було засуджено на смерть за повстання проти білих. Але тут же на суді пан оголосив, що за проханням дружніх касиків вони помилувані. І в мене, і в синьйора Маріо появились в очах сльози розчулення, коли ми повертались додому.

Але, на превеликий жаль, це був останній випадок милосердя, виявленого до індіанців.

Люди Охеди, перейнявши жорстокість від свого начальника, без труднощів настрахали навколишніх індіанців, і пан дійшов висновку, що всі тутешні племена можна тримати у покорі, маючи армію вдвічі меншу, ніж зараз. А решту людей можна буде використати для мирної праці.

Одначе і те і те виявилось помилковим.

Зацікавивши незадоволених синьйорів підготовкою до майбутнього походу, усунувши слабкодухого Маргаріта і замінивши його Охедою, поліпшивши, таким чином, становище Ізабелли і форту святого Фоми, пан вирішив вивчати далі нововідкриті землі.

Насамперед він хотів обстежити узбережжя Куби, яке, за всіма наявними у нього відомостями, являло собою прибережну частину материкової землі. Особливо покладався він на свідчення англійця Таллерте Лайєса, якого у друге плавання він так і не взяв.

Передавши всі повноваження по управлінню островом брату своєму Дієго (адмірал призначив його головою створеної ним хунти), пан почав готуватися до подорожі. До хунти входили патер Буйль, Перо Ернандес де Коронель, головний альгвасіл, Алонсо Санчес де Корвахаль і Хуан де Лухан.

Коли синьйор Маріо покликав мене, щоб сповістити, що він виблагав для мене дозвіл вирушити на екскурсію уздовж берегів Еспаньйоли і Куби, я не висловив анінайменших радощів з цього приводу. Я був кволий, мені важко було навіть поворухнути пальцем. Добрий секретар почав умовляти мене, запевняючи, що здоров'я моє зміцніє, як тільки я залишу цю нездорову болотисту місцевість, а з хворого яка буде користь для розшуків Орніччо! Лише після цього я вирішив взяти участь у поході. І ось 23 квітня 1494 року ми на «Ніньї» і на трьох невеликих караках, спеціально призначених для берегової розвідки, вийшли в море.

Два дні ми пливли вздовж берегів на захід і третього дня опинились навпроти того місця, де колись спорудили форт Різдва.

І тут, біля берегів затоки Спокою, мені несподівано знову повернулась надія і бажання жити. Я розповім докладно, як це сталось.

25 квітня ми увійшли у затоку біля форту Різдва.

Оскільки наші судна сиділи у воді неглибоко, ми мали змогу не зупинятися оддалік на рейді, як робили раніше, а підійти впритул до берега.

Не знаю, чи то руйнівна сила вітру, дощу, чи люди потрудилися над уламками Навідада, але від нього вже майже нічого не лишилось, а місцевість вразила нас своєю пусткою.

Наші матроси, наближаючись до цих місць, почали занепокоєно перезиратися, а коли адмірал наказав спустити човни, до нього було послано делегацію з трьох чоловік з проханням не турбувати душ померлих, які блукають по берегах затоки.

Адмірал, який розраховував зустріти тут людей касика Гуаканагарі і відновити з ним дружні стосунки, не побачивши жодного човна в затоці і жодної живої душі на березі, вирішив вирушити далі, щоб не хвилювати марно свою команду.

Мені ж вигляд руїн Навідада навіяв бажання ще раз побувати у затоці Спокою і відвідати хатину мого друга. Не слухаючи умовлянь товаришів, я взяв човна і сам один вирушив до цих дорогих і сумних місць.

Я причалив до берега,