Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова
Начищені лати так блищали на сонці, що боляче було очам; за солдатами йшли рудокопи з кайлами і лопатами, ремісники з пилками і сокирами, носильники і в самому хвості величезний натовп індіанців.
Мов довжелезна гадюка з лискучою лускою, загін завернув у долину. Ворота форту зачинились, і я, скочивши на коня, помчав до адмірала.
Мені недовго дали похизуватись на високому коні. Адмірал негайно наказав мені сплигнути і зайняти своє місце в лавах.
Пан писав королеві про чудові рівні шляхи цієї країни, але в долині, де ми проходили, навіть стежинок не було. Незабаром яскраво-смарагдова трава, збита нашими ногами, випросталась, і я, врай здивований, подумав про те, що ось тут пройде понад тисячу чоловік і на цій буйній соковитій траві не лишиться навіть і сліду.
Але, озирнувшись, я побачив, що на безмежному оксамитово-зеленому килимі, там, де пройшло наше військо, вже пролягла вторована темна смуга.
Рівнина була безлюдна. Тільки яскравопері птахи з різкими криками перетинали нам шлях та інколи переповзала дорогу довга, дивного кольору ящірка. Синьйор Маріо, що йшов поруч зі мною, раз у раз нагинався, щоб зірвати рідкісну квітку або спіймати метелика.
Надвечір цього дня ми перетяли рівнину і стали табором біля підніжжя високих гір, вкритих густим лісом.
Запалили багаття. Люди збирались біля вогнищ; веселі пісні і сміх дзвеніли у повітрі. Іти квітучою долиною було набагато приємніше, ніж працювати на дамбі або тягати важке каміння, і ніхто не заздрив тим, що залишилися у фортеці.
Розділ IV
ДОРОГА ДВОРЯН
Ранок нас зустрів запашним прохолодним вітерцем, що віяв з гір. Бадьорі після сну, ми підхопились на ноги; офіцери почали шикувати солдатів, десятники зайнялися робітниками.
Знявши капелюха, пан наш, адмірал, виїхав наперед на своєму високому білому коні.
— Панове дворяни, — сказав він, — послані наперед розвідники сповістили мені, що ці чудові гори закінчуються неприступними урвищами, вкритими непрохідним лісом. Тут не ступала ще нога людська. Доведемо ж, панове дворяни, що з іменем бога на вустах ми зможемо проникнути в найнепрохідніші місця і що тепер меч наш не доступиться перед кайлом каменяра або сокирою лісоруба. Вперед, панове дворяни, здолаємо приступом ці суворі гори, так як ваші батьки і брати кидалися на маврітанські фортеці з іменем своєї королеви на вустах.
Одразу ж невеликий загін благородних синьйорів вирушив наперед, скоряючись заклику адмірала.
Перед ними яскріли на сонці скелі — тверді, небачені дотепер гірські породи — і чорний непрохідний, переплетений ліанами ліс. Чим далі, тим щільніше стояли дерева, і, пройшовши кроків двадцять п'ять, сміливці зупинилися, стурбовано озираючись назад.
Я помітив, як пересмикнулось обличчя лицаря Охеди, коли він побачив вагання своїх людей.
— Вперед, дворяни! — гукнув він. — Не озирайтесь на мужву і ремісників! Вам випадає честь першим прокласти дорогу в цих незайманих лісах, не віддавайте ж нікому цієї честі!
І, піднімаючи свого страшного двосічного меча, з криком, що нагадував гарчання лева, він кинувся вперед, захоплюючи за собою останніх.
Ми бачили, як підносились і опускались мечі, чули хрускіт гілля, що ламалось, і гупання зрубаних дерев, гуркіт вивернутого каміння, виск заліза. Минуло вже більше години, але загін, який кинувся в цю дивовижну атаку, не просунувся вперед бодай на п'ятдесят кроків.
Стрибаючи з каменя на камінь, чіпляючись за гілки і коріння, деручись по скелях, я пробрався у перші лави, де виблискував широкий меч Охеди. Капелюх упав з голови лицаря, мокре волосся прилипло до його щік. Страшні, як мотузки, жили напнулися на його руках, але він не припиняв своєї роботи.
Сонце зайшло і знову зійшло, а загін не просунувся вперед бодай на півтораста кроків. Але й по цій недовгій, прокладеній ним стежці військо могло пройти лише розтягнутою вервечкою по двоє-троє в ряд, а це потребувало багато часу.
Бачачи марність зусиль синьйорів, адмірал надвечір другого дня наказав послати у гори загін каменярів, землекопів і дроворубів.
Не знаю, чи пан хотів скористатися з місячного сяйва і прохолоди, чи мав намір приховати поразку дворян, але робітники одержали наказ працювати тільки від заходу до сходу сонця.
Прокладену ними дорогу адмірал назвав «El puerto de los hidalgos» («Прохід дворян»).
Не знаю, як це сприйняли пани дворяни, але серед нас така назва викликала жарти і глузи. Довго ще потім, звертаючись до каменяра Тархето, який відзначився, прокладаючи дорогу, ми не забували додавати до його імені слово «дон».
Важкий підйом залишився позаду.
Нарешті перед нашими очима відкрилась квітуча долина з розкиданими по ній хижами тубільців.
Поставивши хреста на вершині однієї з подоланих нами гір, пан назвав її «Санта-Серро», а долину, що відкрилася перед нами — «Вега-Реаль» («Королівська долина»).
Приваблені гуркотом і брязкотом зброї, жителі долини збирались юрбами і вітали нас, як небожителів. Коні солдатів були, як і вершники, зодягнуті в кольчуги, й індіанці вважали людину і коня за одну істоту. Треба було бачити їхній подив, коли перед ними вперше солдат зійшов з коня! їм, бідолашним, здавалося, що це одна жива істота розділилася надвоє.
Обдаровані дзвіночками й намистом, індіанці гостинно запрошували нас і протягом двох днів годували все наше величезне військо. Перебравшись через річку, ми опинились перед
