У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
— Місяць Хольмс, — відповіла я.
Тоді він дістав із кишені скриньку і дав мені з неї щось на зразок цукерки. Я дуже любила солодощі і поклала одержане у рот. Потім старий покотив обруч і сказав мені:
— Лови його, — я побігла за обручем, аж раптом усе зникло з моїх очей, неначе сховавшись у тумані. Я прокинулася на руках бонни, люди в білому вбранні зникли. Всю дорогу додому бонна лаяла мене за те, що я взяла ласощі від незнайомих людей і погрожувала поскаржитися на мене батькам. Я ледве вблагала її мовчати про те, що сталося. Незабаром вона покинула нас і вийшла заміж, мабуть, за “кузена”. Але з часу цієї пригоди я почала думати про Африку.
— Ви більше ніколи не зустрічали цих людей?
— Ніколи.
У цей час я почув сердитий голос леді Лонгден:
— Мені дуже шкода, Місяцю, переривати вашу цікаву розмову, але ми всі чекаємо на тебе.
І тут я побачив, що всі, окрім нас, уже встали з-за столу.
Я був вельми збентежений. Пригадавши, що я нічого не їв, я потихеньку сів ближче до портвейну і, підкріпившись фініками, пройшов за іншими до вітальні, де всівся якнайдалі від міс Хольмс і заходився розглядати альбом із видами Єрусалима.
Незабаром до мене підсів лорд Регнолль, який завів розмову про полювання на великого звіра і, між іншим, запитав мою постійну африканську адресу. Я вказав Дурбан і у свою чергу поцікавився, навіщо йому моя адреса.
— Тому що міс Хольмс постійно марить Африкою, і я чекаю, що мені одного прекрасного дня доведеться потрапити туди, — сумно відповів лорд Регнолль.
Це були пророчі слова. У нашу розмову втрутилася леді Лонгден, яка підійшла побажати доброї ночі своєму майбутньому зятеві, оскільки вона почувалася не зовсім здоровою.
Більшість гостей, незважаючи на те, що була всього десята година, зібралася їхати додому.
Розділ IV
ХАРУТ І МАРУТ
Лорд Регнолль провів гостей, повернувся до мене і запитав, що я вважаю за краще: грати в карти чи слухати музику. Тільки-но я відповів, що не терплю навіть вигляду карт, як до нас підійшов містер Саведж і шанобливо довідався у його ясновельможності, хто з гостей носить ім’я “Хікомазан”.
Лорд Регнолль здивовано подивився на нього і висловив підозру, чи не п’яний він.
— Двоє якихось іноземців у білому одязі, — сказав ображено Саведж, — стоять біля замку і бажають говорити з містером “Хікомазаном”. Я їм сказав, щоб вони йшли геть, але вони всілися на сніг і оголосили, що чекатимуть “Хікомазана”.
— Перепрошую, — втрутився я, — моє африканське тубільне прізвисько Макумазан. Мабуть, містер Саведж неправильно передає це ім’я. Чи можу я глянути на цих людей?
— Надворі дуже холодно, містере Квотермейне, — відповів лорд Регнолль, — але стривайте. Чи не говорили вам, Саведже, ці люди, хто вони такі?
— Мабуть, чаклуни, ваша ясновельможносте. Коли я сказав, щоб вони забиралися геть, я почув у своїй кишені шипіння і, поклавши туди руку, знайшов там велику змію, яка зникла, коли я кинув її на землю. Потім у дівчини, яка працює на кухні, з волосся вискочила жива миша. Дівчина перед цим сміялася над їхнім убранням, а зараз вона в істериці.
У цей час до нас підійшла міс Хольмс і запитала, про що ми так жваво говоримо. Дізнавшись у чому справа, вона почала просити лорда Регнолля покликати цих людей до вітальні.
— Добре, — погодився лорд Регнолль, — покличте сюди ваших чаклунів, Саведже. Скажіть їм, що Макумазан чекає на них, і що все товариство хоче подивитися на їхні фокуси.
Саведж вийшов, неначе осуджений на важке покарання. З його блідості можна було дійти висновку, що бідолаха надто переляканий.
Ми очистили місце посеред кімнати і поставили довкола крісла для глядачів.
