У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Без сумніву, це індійські фокусники, — зауважив лорд Регнолль, — вони виростять мангове дерево на наших очах. Я, пам’ятаю, бачив це в Кашмірі.

У цей час двері широко відчинилися і через них із незвичайною поспішністю пройшов Саведж, боязко тримаючись за свої кишені.

— Містер Хірут, містер Мірут, — оголосив він.

— Мабуть, Харут і Марут16, — зауважив я, — я десь читав, що це були найбільші маги. Очевидно, ці фокусники привласнили собі їхні імена.

Слідом за Саведжем до вітальні увійшли двоє людей. Перший був високий із поважним обличчям східного типу, довгою білою бородою, гачкуватим носом і блискучими яструбиними очима. Другий був нижчий і значно молодший. Він мав веселе, жваве обличчя, маленькі чорні очі і був гладенько поголений. Шкіра в обох не дуже темна; мені доводилося зустрічати смаглявіших італійців.

У всьому їхньому вигляді відчувалася якась особлива сила.

Я пригадав історію, розказану мені міс Хольмс, і крадькома глянув на неї. Вона була надзвичайно бліда і трохи тремтіла. Але ніхто не помічав цього, увага всіх була прикута до прибульців. Через деякий час міс Хольмс опанувала себе і, зустрівшись зі мною поглядом, поклала палець на губу на знак мовчання.

Незнайомці зняли свої хутряні плащі, поклали їх на підлогу і залишилися в сліпучо-білому вбранні і з білими тюрбанами на головах.

“Сомалійські араби вищого класу”, — подумав я.

Один із них замкнув двері. Після цього, на превелике моє здивування, обидва попрямували до мене, поставили свої кошики на підлогу і, піднявши руки догори, низько вклонилися мені. Потім заговорили не арабською, як я чекав, а говіркою банту17, якою я володів досконало.

— Я, Харут, перший жрець і вчитель білих людей кенда, вітаю тебе, о Макумазане! — сказав старший.

— Я, Марут, жрець і вчитель білих кеда, вітаю тебе, о Той, хто не спить уночі! — сказав молодший.

— Ми обидва вітаємо тебе, який здається малим, але великий, о пане з великим майбутнім! — разом сказали вони.

— О, той що вбиває злих людей і звірів! — монотонно продовжували вони. — Ти, кому призначено долею визволити нашу землю від страшного лиха, ми вклоняємося тобі і обіцяємо тобі безпеку серед нас і в пустелі. Ми обіцяємо тобі велику нагороду.

Вони знову тричі вклонилися мені і завмерли, схрестивши руки.

Я запитав їх на банту, чого їм, власне, потрібно від мене.

— О Макумазане! — відповів старший. — Я прийшов просити тебе надати послугу нашому народу, — послугу, за яку ти отримаєш велику нагороду. Ми, білі кенда, народ Дитяти, воюємо з чорними кенда, нашими рабами, які перевершують нас кількістю. Чорні кенда шанують бога зла, дух якого живе в найбільшому слоні на світі. Ніхто не може вбити його, а він убиває багатьох і зачаровує ще більше. Поки живий цей слон, — ім’я його Джана, — жах панує серед нас, народу Дитяти, бо день за днем Джана винищує нас. Якщо ти вб’єш його, ми покажемо тобі місце, куди слони йдуть умирати; ти візьмеш собі скільки захочеш слонової кістки і будеш багатий. Коли ти матимеш потребу в золоті або слоновій кістці, — яка те саме, що й золото, — йди на північ того озера, де живуть понго, зупинися на краю пустелі і назви імена Харута і Марута.

— І назви імена Харута і Марута, — луною повторив молодший.

Перш ніж я встиг зібратися з думками, щоб відповісти що-не-будь, загадковий Харут заговорив ламаною англійською мовою, як рядовий фокусник.

— Багаті леді і джентльмени чекають вистави від бідного фокусника з Центральної Африки. Добре, я покажу їм, що вмію. Ви хочете, щоб виросло дерево? Можна. Тільки пам’ятайте, що тут немає ніякої магії; це прості фокуси. Дайте мені таріль.

Вистава почалася. На покритій покривалом тарелі чудодійно виросло дерево, палиці танцювали самі собою. Марут свиснув, і з кишені Саведжа, який стояв на шанобливій відстані від фокусників, знову виповзла змія, яка потім перетворилася на вогонь. Видовище було цікаве, але, сказати правду, воно мало цікавило мене: я раніше бачив багато таких фокусів. Я думав про слова Харута…

Нарешті фокусники закінчили виставу і під оплески присутніх почали збирати свої речі.

— Наш пан Макумазан має рацію, вважаючи все це дурницями, — зауважив Харут, — просто фокуси і тільки. Але що з цим