У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Ні, — відповіла міс Хольмс, — я віддаю перевагу містеру Квотермейну. Мені хочеться почути від нього що-небудь про Африку.

— Добре, — сказав лорд Регнолль, — він, мабуть, найцікавіший з усіх гостей разом. Але чому, Місяцю, ви постійно думаєте і говорите про Африку? Можна подумати, що ви збираєтеся там жити.

— Це може колись статися, — задумливо сказала вона, — хто знає, де він жив і де житиме.

І знову щось таємниче промайнуло на її обличчі.

Кінця їхньої розмови я не чув. Правду кажучи, я хотів уникнути сусідства з міс Хольмс за обідом, оскільки я байдужий і не люблю бути на видноті, тому я попрямував у протилежний кінець вітальні. Але це було даремно: лорд Регнолль наздогнав мене і підвів до мене свою наречену.

— Дозвольте вас познайомити з міс Хольмс, — сказав він мені, — вона хоче бути вашою сусідкою під час обіду. Вона дуже цікавиться…

— Африкою, — підказав я.

— Містером Квотермейном, про якого мені говорили, як про найбільшого мисливця в Африці, — поправила мене міс Хольмс із чарівною усмішкою.

Я вклонився, не знаючи, що сказати. Лорд Регнолль посміхнувся і пішов, залишивши нас удвох. У цей час лакей оголосив, що обід подано. Ми попрямували в середині довгої процесії до розкішної їдальні, яка ще зберігала свій середньовічний стиль.

Містер Саведж провів нас на наші місця ліворуч від лорда Регнолля, що сидів біля головного кінця довгого столу з леді Лонгден праворуч. Старий священик, доктор Джеффріс прочитав коротку молитву, і обід почався.

— Я чула, — звернулася до мене міс Хольмс, — що ви сьогодні перемогли сера Юніуса Фортеск’ю в стрільбі і пожертвували купу грошей на доброчинність. Я не люблю парі і тих, хто б’ється об заклад. Дивно, що ви пішли на це: ви зовсім не схожі на таких людей. Але мені огидний сер Юніус, і в цьому наші думки збігаються.

— Я нічого не говорив про свою антипатію до сера Юніуса, — заперечив я.

— Так, але ваше обличчя змінилося, коли я згадала його ім’я.

— Тоді мені доведеться зізнатися, що ви маєте рацію. Але я маю додати, що я теж не любитель парі.

Тут я розказав усю історію з Ван-Купом і його боргом.

— Я завжди вважала його жахливою людиною, — зауважила міс Хольмс, коли я закінчив свою розповідь.

Потім наша розмова перейшла на майбутнє весілля, і я поспішив висловити міс Хольмс свої щирі побажання і впевненість, що її щастя завжди буде так само безхмарне, як і тепер.

— Дякую вам, — сказала вона, — але чи не здається вам, що ця безхмарність — погана ознака. Адже майбутнє так само приховане від нас, як і мій портрет у робочому кабінеті лорда Регнолля, в чому ви теж бачите погану ознаку.

— Звідки ви це знаєте? — запитав я, вражений цим зауваженням.

— Не знаю, містере Квотермейне, але мені це відомо. Адже ви так думали, правда ж?

— Навіть якщо й так, — сказав я, ухиляючись від прямої відповіді, — то що з цього випливає? Хоча портрет і прихований від сторонніх очей, але завжди можна відсмикувати завіску…

— А раптом одного разу за цією завіскою виявиться пустка?

На деякий час ми замовкли.

— Я не схожа на інших… — знову почала міс Хольмс. — Щось спонукає мене говорити з вами… Я ніколи ні з ким не говорила так. Мене б усе одно не зрозуміли. Моя мати, можливо, вважала б за потрібне показати мене лікарю. Змалечку мені здавалося, що я — якась таємниця серед інших таємниць. Із дев’яти років ця думка раптово охоплювала мене ночами. У мене були якісь видіння, але вони швидко забувалися. Тільки дві речі я відчуваю більш-менш чітко. Одна — це якась дивна, несвідома тривога… Інша — те, що я або частина мене якось причетна до Африки, про яку я знаю тільки з книжок. Ось звідки в мене інтерес до вас і до Африки.

— Я думаю, що ваша матінка мала б рацію щодо лікаря, — зауважив я, -

— Ви так говорите, але не вірите в це, містере Квотермейне.

Тоді я, щоб перевести на інше цю щонайменше дивну розмову, почав розказувати про Африку і, між іншим, згадав про одне легендарне плем’я арабів чи напіварабів, що нібито живе в східній частині Центральної Африки і поклоняється вічно юному Дитяті.

— До речі, про арабів, — перервала мене міс Хольмс. — Я розповім вам вельми дивну історію. Коли мені було вісім чи дев’ять років, я якось бавилася в Кенсінгтонському саду (ми тоді жили в Лондоні) під наглядом бонни. Вона розмовляла з якимось молодим чоловіком, якого називала кузеном, а я катала обруч по траві. І раптом з-за дерева вийшли двоє одягнених у біле вбрання чоловіків із тюрбанами на голові. У старшого були блискучі чорні