Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

Я несподівано згадую затоку Спокою, порожню хатину і свій відчай… Але, слава богу, Орніччо живий!

— Роса, — запитую я, — чому ти гадаєш, що Орніччо не загинув разом зі всіма? Ти знаєш, з чого почалася моя хвороба? Я вже зібрався було від'їздити і підійшов до човна, коли виразно почув над головою голоси, вони називали мене на ім'я. Вони також твердили, що Орніччо живий…

Роса повертається до мене. Я бачу в його очах жах.

— Мовчи! — шепоче він. — Адмірал заборонив про це згадувати. Всі ті, хто побував у затоці Спокою, чули ці голоси. І зараз матроси швидше погодяться тягати каміння з гір, ніж рушити у той бік. То голоси померлих. Ми біля форту знайшли одинадцять мертвяків і поховали їх за християнським звичаєм. А душі загиблих у горах Сібао досі блукають по острову. Ти чув їхні голоси.

Я намагаюсь подолати жах, що охопив мене.

— Але ти мені так і не закінчив про Орніччо, — кажу я тремтячим голосом.

Роса розповідає, що серед руїн було знайдено залізну скриню з паперами дона Дієго де Аррані, а серед них — список всіх тих, хто самовільно залишив форт. Імені Орніччо не було серед них. Серед тих одинадцяти, похованих поблизу форту, також його не було. Хоч вони і пролежали понад три місяці просто неба, кожного можна було впізнати, якщо не по бороді, то по одягу й оздобах…

— І знаєш, хто був перший у списку бунтівників, що пішли у Сібао? — каже Роса. — Звичайно, наш давній приятель Хуан Яньєс, упокой, господи, його грішну душу! Напевне, його вчинки не дають йому спокою, і він кричить голосніше від усіх.

— Роса, — кажу я, клацаючи зубами від жаху, — Роса, як же я тепер залишуся сам у цьому порожньому будинку?

— Ось тут будуть наші городи, — каже Роса, — а ось цей весь простір буде розорано під лан…

Бідолаха, він сам радий покінчити з розмовами про небіжчиків. Я також боюсь до неї повертатись.

— Якби не лихоманка, — веде він далі, — тут був би справжній земний рай. Наше садове насіння почало сходити через п'ять днів після того, як посіяли, а овочі за вісім днів досягають більшого зросту, ніж в Іспанії за двадцять. Якби не ченці і не пани та ось не ця лихоманка, як добре тут жилося б убогому люду! Але від нас знову погнали в гори великий гурт людей. Ти знаєш синьйора Алонсо де Одеху, такий маленький, чорнявий? У його розпорядження адмірал віддав двадцять чоловіків та лицарю Горвалану ще десять, і всі вони подалися шукати золото. Наче не золота ця земля, що творить справжні дива!

— Це ми так міркуємо, — відповідаю я, — бо ми самі селяни і звикли порпатися в землі.

А хіба багаті і знатні синьйори приїхали сюди заради цього?

Гурт індіанців спускається з пагорба і прямує дорогою повз будинок адмірала. Четверо білих на конях супроводжують їх. Це нагадує конвой — так в Іспанії та Італії водять по дорогах засуджених. Індіанці йдуть з похмурими обличчями, безпомічно опустивши руки. Але вони не зв'язані.

— Що заподіяли ці люди? — питаю я.

— Це змінюються робітники. Зараз наглядачі приведуть іншу партію. Але чого ти дивишся на них так співчутливо? — каже несподівано Роса роздратовано. — Бачив би ти наших переселенців з Кастілї чи Біскайї! Я умовив свого дядька вирушити за океан, а тепер бідолаха рве на собі волосся. З селянами також поводяться, як з тваринами або індіанцями.

— «Як з тваринами або індіанцями»! — повторюю я прикро.

Я пригадую ошатні села, гамаки і своїх веселих червоношкірих друзів. Вперше за весь час я радію з того, що Аотак залишився при принцеві Хуані.

Але що це? Наглядач дає знак нагаєм, і індіанці заспівують пісню. Вона така сумна і тягуча, що здатна висотати душу. Індіанці підходять ближче, і я виразно чую кожне слово.

Мене дивує, як це наглядачі дозволяють її співати, особливо біля адміралового будинку. Ці люди на конях, певно, не розуміють жодного слова по-індіанськи, інакше бідним створінням перепало б.

Індіанці співають:

«Товстий чернець поставив на березі хрест. Тікай, індіанцю! Він сказав: «Молись моєму богу!» Потім він доторкнувся до золотої палички в мене у вусі і взяв її собі. Тікай, індіанцю! Він увійшов у мою хатину і відняв у мене дружину. Він забрав моїх дітей. «Вони дорослі і дужі, — сказав чернець, — вони будуть на мене працювати». «Дай мені багато золота, — сказав чернець, — і ти залишишся живий». Тікай, індіанцю!»

Зупиняючись щохвилини, щоб перепочити, я виходжу з адміралового будинку. Я вже можу обходитися без допомоги Роси, і бідолаха пішов працювати на дамбу.

Передусім — відвідати хворих. Довгий будинок складу обернено на лазарет. Дерев'яними перегородками відокремили кімнату, де лежать шляхетні пани, а адмірал перебував в окремій комірці з вікном на море.

Я проходжу довгу кімнату; на долівці постелено солому, і на ній покотом лежать хворі. Я проходжу рядами, намагаючись впізнати знайомі обличчя. Хвороба зробила їх усіх схожими один на одного. Ось лежить Естабан Рілья, якому вісімнадцять років, а поруч Хозе Діас, шістдесятилітній дід. Обидва вони жовті і худі, з запалими очима. І, якби не сива щетина, яка вкриває щоки Діаса, я не зміг би відгадати, хто з них старший.

Раз у раз піднімається квола рука і посилає мені привітання. Це матроси з «Маргіланти». Я обходжу ряди і вітаюсь зі своїми товаришами. З усіх, що плавали з адміралом першого разу, вдруге з Кадіса вирушило всього шестеро. З них простих матросів тільки троє: Хуан Роса, Хоакін Каска і я. Слава святій діві, Каски не видно в рядах тих виснажених людей. Отже, його минула ця клята лихоманка. Повернувшись в Іспанію, він одружився і знову подався у плавання, щоб заробити грошей.