Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Чимало нашого брата козака тут перебувало! — каже характерник. — От тільки мало хто звідціля живим виходив… Клята ж фортеця!

— Та й що ж оце робити будемо?

Обух стенув плечима.

— Зараз полковник заявиться… допит буде чинити! Як відбрешемося, то відпустить. Тільки здається мені, що й тут нечисть лапу приклала…

— А чого?

— Рідко так буває, щоб чата їхня їздила татарським берегом. А нас у балці зловили, куди ляхи й заглядати бояться, — татаре тудою ходять на Вкраїну… Ждали нас ляшки, зразу видно! А вирядив їх сам полковник — не побоявся навіть, що татаре цілий під’їзд у бран можуть узяти!

— Оце халепа… — каже Михась.

Та й сів під муром і головою на руки схилився.

Отак сиділи вони години зо дві, аж у льоху й геть темно зробилося. Коли ж затупотіло щось у кандигарні, забряжчали ключі коло дверей — заходить до хурдиги полковник, а за ним дві походні палаючі заносять.

— Сидите, значить? — питає.— Ану встали, хутко!

Подумав Обух та й звівся на ноги, а за ним і Михась устав.

— Як прозиваєшся? — питає полковник.

— Обух.

— Відкіль їхав?

— Із Січи.

— Козак?

— Атож.

— Якого куріня?

— Переясловського.

Помовчав полковник. Аж тепер помітив Михась, що одне око у нього чорною стрічкою перев’язане — чи то ушкодив десь, чи то й геть вибите.

— Чого в балці ховався?

— Не ховавсь я, — каже характерник, — а прямував до Сухого хутора, що на Самарі. Балкою ближче буде.

— А з Січи хто тебе послав?

— Кошовий.

— Куди?

Обух підняв голову, й очі його зблиснули.

— У глейтах теє написано, вацьпане![46] Чого перейняв нас та до хурдиги вкинув, наче харцизів яких?

Полковник посміхнувся.

— Хитрий ти, мугиряко! Та ще й не таких ламав я, втямив? Що з тебе за післанець, як їдеш сам-один та ще й із глейтами, котрі собачого хвоста варті? А того листа, що пану коронному гетьманові заадресований, ти читав?

— Неписьменний я… — каже характерник, понуривши голову.

Полковник простяг руку, й один із чатових подав йому цидулу з печаткою кошової канцелярії.

— Ось, — каже полковник, — дивися, що ти віз!

Та й розгорнув тую грамоту. А там і слова немає, сам чистий папір.

— І що тепер скажеш, козаче?

Мовчить характерник, мовчить і Михась.

— Не хочеш балакати? — питає полковник. І кивнув на чатових. — Ану давайте того вилупка!

Знову загупало в кандигарні. Дивиться Михась, аж одчинилися двері — заходить до льоху жовнір із голою шаблею, а за ним якийсь хлопчак у жупані до п’ят.

Узяв полковник смолоскипа та й підняв угору.

— Барабаш!.. — зойкнув Михась.

— А, впізнав-таки! — каже полковник. Й до Барабаша: — Вони?

А той і щоки надув, наче ховрах.

— Вони, вони… не сумлівайтеся, ваша милість! Отсе, — показав на характерника, — той, що Обухом зветься. Знахар він і єретик, що таких і на світі мало єсть! Проти Господа блюзнить і з чортами накладає. А сей, — на Михася показує,— лигається з ним. Обоє ясновельможного короля і всієї Річи Посполитої вороги перві!

— Ти мізки мені не забивай, — каже полковник. — Куди вони їхали?

— На волость, звісно! — каже Барабаш.

— Нащо?

— Ворохобу зняти проти мостивого панства! Отсей, — показав на Михася, — носить на собі поганський знак, що йому від чортів дістався. Як принесе його в Україну, то такий веремій закрутиться, що вже й не поправиш нічого!

— А сей? — кивнув полковник на Обуха.

— А сей помагає йому.

Подумав трохи полковник.

— Від кого усе це ти знаєш? — питає Барабаша.

Той знову надувся, мов банька на воді.

— Вельможний пан Мурмило, дворак ясновельможного князя Яреми Вишневецького, мені про все це повідав і до