Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх
Бобер поволі відходив од вождя, поки не наштовхнувся на стіну намету. Він притулився чолом до соснової жердини. Обличчя його болісно скривилось, а великі чорні очі з невимовною тугою дивилися з-під гніту поневолення на ілюзію свободи.
Токай-іхто стояв біля вогнища. Спалахуючи, шугали вгору язики полум'я. Він дивився на свого товариша, що все ще стояв спиною до нього.
Вождь сів до вогнища і взяв у рот люльку. Уїнона відчула, як від збудження її кинуло в жар. Геть з рабства, сказав її брат, геть із жалюгідного притулку до нового житла!
Токай-іхто чекав. Незабаром має прокрастися до свого намету Чорний Сокіл Настала ніч. Навкруги було темно й тихо. Тільки десь вив голодний собака.
Уїнона вийшла. Мабуть, вона хотіла подати Чорному Соколові якийсь умовний знак, що він може ввійти. Незабаром вона повернулась і знову сіла під стіною намету біля Монгшонгші.
— Він відповів на мій знак, — сказала дівчина. — Зараз він буде тут.
Усі чекали. За кілька хвилин показався Четансапа; довга, страшенно схудла постать його вповзла з-під запони в намет. Ще не підводячись з долівки, він обвів палаючими від гарячки очима намет і всіх присутніх. Потім насилу встав і наблизився до вогнища. Токай-іхто побачив на його грудях ликову пов'язку і дві відкриті гнійні рани. Вузький череп перетинав шрам від удару шаблею. Ненависть і голод були відбиті на обличчі Четансапи; він ще раз оглянувся, наче його хтось переслідував. Та враз дика бурхлива радість охопила Чорного Сокола і освітила його обличчя.
Він не сідав. Токай-іхто підвівся.
— Вождь, — поспішно сказав Чорний Сокіл, — добре, що ти тут. З мого намету койоти не зможуть тебе вигнати.
— Я знаю, Четансапа, що ти заступився за мене.
Четансапа відмахнувся.
— Ти ж мене теж не зрадиш. Чи Шонка здогадується, що ти тут?
— Як тільки хміль вийде йому з голови, він кинеться шукати мене тут. Може, він уже скоро з'явиться.
Монгшонгша підвелася і очікувально стояла поблизу обох чоловіків. В руці вона тримала дві худі засмажені ворони, які приготувала своєму чоловікові.
З грудей Четансапи вирвався звук, що означав сміх.
— З'їж сама цих ворон, — відповів він на німий жест Монгшонгші, — або віддай їх Гапеді. Мені вже не треба м'яса. — Він знову обернувся до Токай-іхто.
Монгшонгша, похиливши плечі, пішла назад на своє місце в глибині намету.
— Я вже не маю більше сил, — пояснив він своєму вождю. — Рани не гояться. Я вмру, і це мене мало турбує. Я не хочу більше жити ховаючись і вночі крадькома пробиратись у свій намет, щоб забирати їжу в Гапеди. Я вмру, але вмру не сам.
— Не треба тобі вмирати, Четансапа.
Здавалось, він не почув цих слів. Його думки нестримно линули далі з якоюсь розпачливою силою. Він схопив вождя за руку.
— Ти чуєш, Токай-іхто? Я вмру, але ти мусиш помститися за мене. Склич наших людей. Вони повинні взятись до зброї і боротись. Ми загинемо із славою. Вирийте сокиру війни і боріться. Тут ми не будемо жити. Ти чуєш, Токай-іхто!
Чорний Сокіл тремтів від хвилювання. З горла його полилася кров, і він заточився.
— Токай-іхто!
— Ми не будемо тут жити, — відповів вождь, — це правда. Ми підемо звідси ще сьогодні вночі. Кордон охороняється погано. Ми підемо і візьмемо тебе з собою.
Четансапа хотів сісти, але ноги його підломились, і він упав. Токай-іхто підскочив до хворого і поклав його на ковдри та хутра. Воїн важко дихав. Запала довга тиша.
— Що ти сказав? — спитав він згодом. — Ви не повинні йти звідси. За межами резервації Ведмеже братство буде самотнє і зможе вбити лише небагатьох ворогів. Ви мусите лишитись тут, скликати всіх чоловіків дакоти, і тисячі воїнів повинні вбити за одну ніч тисячі ворогів. Гавандшіта розмовляв з духами. Ми переможемо уатшітшун, і вся земля аж до великої води знову належатиме нам.
— Гавандшіта вже одного разу казав про це і помилився, — відповів Токай-іхто.
— Ти надто довго був в уатшітшун! — вигукнув Четансапа. — Ти більше не віриш духам червоношкірих людей?! Ми не будемо тут жити. Ви повинні помститись за мене, і якщо не зможете перемогти, то вмріть усі із славою.
— Ми хочемо жити, Четансапа.
Чорний Сокіл, здавалось, заціпенів від цих слів. Потім його обличчя скривилось.
— Татанка-йотанка втік від нас, — промовив він з глибокою гіркотою, — і Токай-іхто йде до боягузів, він хоче жити. — Четансапа відвернувся. — Для чого, ти визволився з неволі, Токай-іхто? Лише для того, щоб тепер утекти, як койот? йди геть з мого намету! — Поранений насилу говорив, але його хвилювання було таким великим, що з грудей нестримно виривалися все нові й нові слова. — Скажи мені зараз же, Токай-іхто, ти будеш боротися чи ні? Ганьба тобі, коли ти не візьмешся до зброї! Не за боягуза заступався я в раді!
— Четансапо! — гостро відказав Токай-іхто. — Ми боротимемось, але іншим шляхом, ніж ти собі уявляєш. Наші чаклуни завжди казали нам, що уатшітшун володіють таємницею, яка надає їм сили. Я знаю тепер таємниці уатшітшун, але білі люди не знають моєї таємниці, яку я розгадав, сидячи у льосі форту. Ти підеш разом з нами. Ти потрібний нам.
Чорний Сокіл глянув на Токай-іхто. Здавалося, лише тепер він намагався збагнути зміст неясних слів або принаймні повірити їм, але в ньому знову прорвалось озлоблення переможеної, переслідуваної і зацькованої людини, в якої було лише одне бажання — втопити себе самого і всіх інших у кривавій, смертельній боротьбі.
— Токай-іхто, — сказав він, трохи підвівшись, — ти завжди
