Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Молодий вождь знову сів до вогнища. На його щоках горіли червоні плями. Зараз добре було б попаритись у лазні, але він не мав для цього часу. Чому ж це досі не повертається Бобер? Може, Гавандшіта став на перешкоді?

Нарешті запона в наметі відхилилася і з'явився той, кого очікували. Вираз його обличчя був нерадісний. Він знову сів проти Токай-іхто, відв'язав свою люльку, але не напалив її.

Минуло немало часу, поки Бобер наважився заговорити.

— Гавандшіта сказав, що скличе раду, — промовив він Нарешті, — лише тоді, коли про неї повідомлять Четансапу і він візьме в ній участь. Дехто не погодився з ним. Четансапа втік, в очах табірної поліції та її агентів він — убивця, бо поліцай Червоне Крило помер від удару його ножа. Якщо Четансапа візьме участь у цих. зборах, то їх вважатимуть за збори бунтівників. Але наші люди не можуть піднімати повстання. У нас немає ніякої зброї, крім ножів, н вони надто короткі, щоб стати проти рушниць ворогів.

— Коли має прийти Четансапа?

— Приблизно за годину.

— То давай вислухаємо його самого.

— Це не так легко зробити. Бо Шонка та його посібники теж приїдуть сьогодні в наше селище. Якщо вони знайдуть Четансапу, то вб'ють його. Ми й так дивуємося, що кусливих койотів ще досі тут немає.

— Вони випили надто багато бренді.

Бобер зневажливо скривив губи.

— Ти знаєш, — спитав він згодом, — що Шонка носить твою рушницю?

— Ні, не знаю. Рушниця в нього в шкіряному чохлі.

— Хто ж міг дати йому твою рушницю?

— Червоний Лис… хто ж інший? Він приятелює з ним. У форті мене примусили віддати зброю. Джекман узяв мій ніж, а Червоний Лис, певно, украв рушницю і подарував Шонці.

Бобер запалив люльку і кілька разів затягнувся. Погляд його став замріяним, наче він хотів прогнати невтішні думки про теперішнє життя.

— Ти не забув, — спитав він, — ти ще не забув, як придбав собі рушницю?

— Ні, не забув.

— Так, наш сухорлявий брат Четансапа теж був тоді з нами. — Бобер з охотою поринув у спогади. — Це була перша подорож, в яку ми вирушили разом… Татанка-йотанка знову прийняв тебе до наших наметів. — Тінь пробігла по обличчю воїна, коли він промовив ім'я великого чаклуна. Але Бобер зусиллям волі відігнав од себе похмуру дійсність. — Перша подорож, — почав він знову, — Чорний Сокіл був разом з нами і добре вчинив, бо ж він хвалився, що бачив на п'ять зим дальше, ніж ми, і вчив нас ще малими хлоп'ятами їздити і стріляти. Але вже й тоді ти все робив краще за нього! — Бобер знову посмоктав люльку. — Коли ми дісталися нагору в Сен-П'єр, що стоїть на Мулистій воді, всі очей з тебе не зводили; чи ти помітив це тоді? Вони цікавились тобою, бо язики біля табірних вогнів довше могли розповідати про твої подвиги, ніж тяглася ціла ніч. Так, вождь «Зоря, що сходить над горою» нишком більше позирав на тебе, ніж на хутра, які привіз з своїми воїнами на продаж і мало не віддав задешево білим людям, бо зовсім не звергав на них уваги.

Бобер урвав свою розповідь. Він, мабуть, сам відчув, що вождь слухає його з німим запитанням: «Чого ти розводишся про це все? Чого розповідаєш мені про минуле, коли сучасні справи не терплять зволікання?» Бобер відповів на запитливий погляд Токай-іхто:

— Тебе дивує, вождю, що я розповідаю про минуле у той час, як Шонка вже, мабуть, їде до наших наметів. Життя наше тут таке, Токай-іхто: вдень я збираю каміння, хоч і знаю, що під кожним каменем лежить інший камінь і моїй роботі ніколи не буде кінця. А ввечері ми згадуємо про минулі часи вільного життя. Хіба то було не чудове літо, коли ми їхали до форту Сен-П'єр? Хіба не добрий був той уатшітшун, що керував тією торговою стоянкою? Він не обдурив жодного дакоту. Чи ти пам'ятаєш, як ми стояли в будинку і ти вимагав нову рушницю? У крамниці також був уатшітшун, маленький і хитрий; він хотів дати тобі стару рушницю, зовсім стару, отой лис, що продавав зброю. Ти не промовив ані слова і з півгодини стояв і мовчки дивився на нього, спершу пояснивши йому, що саме тобі потрібно. Він базікав без упину і приносив багато рушниць, одну старішу за другу. Та коли ти й далі продовжував дивитися, він злякавсь тебе, як теля вовка, і, простоявши отак з півгодини, ти одержав свою «двоствольну рушницю з нарізним стволом». Вона, власне кажучи, була замовлена для чоловіка, якому належав форт, але ти заплатив золотом, і годі він віддав її тобі. Так, у той час, три великих сонця тому, сокира війни була ще закопана і червоношкірі чоловіки могли купувати стільки зброї для полювання, скільки хотіли. — Бобер усміхнувся, заглиблений у спогади. Але поволі веселий вираз зник з його обличчя. Важко зітхнувши, ній сказав — А тепер ця зброя дісталась Шонці, паршивому койотові, і нею він примусів нас зрадити Токай-іхто. Мабуть, ти інакше уявляв собі повернення. до нас, мій вождю. Погано ми тебе зустріли. Токай-іхто мовчки курив.

— Ми змушені будемо переховувати тебе, як переховуємо Четансапу, — промовив Бобер, — бо нам заборонено приймати тебе.

Бобер зробив безпорадний рух, і очі його забігали по пінах намету, ніби він шукав виходу і не знаходив його.

— О Токай-іхто! Твоя нога ступила в намети Ведмежого братства, щоб знову їх покинути.

— Ні, Чапо. Я не покину ваших наметів. Я заберу їх з собою. Ми підемо геть з резервації.

Бобер витріщився на вождя.

— Що ти кажеш? Мої вуха, мабуть, погано розчули твої слова.

Токай-іхто вийняв люльку з рота.

— Ні, вуха Бобра почули добре. Сьогодні вночі ви знімете свої намети і заберете з собою своїх жінок та дітей.