У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Та ледве згас останній промінь, наші четверо веслярів — екс-неофіти Хоу-Хоу — пошепки почали радитися. Потім наш напрям змінився, і човен пішов паралельно берегу, поки ми не досягли гирла Чорної річки. Було так темно, що я не помітив, як ми залишили за собою озеро й увійшли до річки. Я відчув цей перехід лише за зростанням сили течії. А течія була дуже стрімка після розливу, і несло нас з великою швидкістю. Я боявся, як би нам у темряві не наштовхнутися на скелі або на навислі гілки дерев, але наші веслярі, очевидно, знали кожну п’ядь на річці. Ми весь час не відхилялися від середини, де течія була особливо сильною.

Так ми пливли, потроху гребучи, побоюючись нещасного зіткнення, поки не зійшов місяць, що пролив достатньо світла навіть у це затінене місце, оскільки нещодавно був повний місяць. Веслярі налягли на весла, і ми стрілою понеслися повноводою рікою.

— Тепер, баасе, все прекрасно, — сказав Ханс, — при такій швидкості дурні веллоси навряд чи нас спіймають, навіть якщо спробують. Ми маємо вважати себе щасливими: ви — оскільки втекли від двох дам, які розтерзали б вас на шматки в суперечці через вас, я — через те, що покинув країну, де тубільний дурень до того надокучав мені, що я б незабаром помер.

Він замовк і раптом відчайдушно промовив:

— Зовсім ми не такі щасливчики! Ми дещо забули!

— Що? — запитав я з тривогою.

— Та як же, баасе, а ті червоні й білі камінчики, по які ми сюди приїхали? Сабіла наповнила б ними наш човен, якби ми тільки попросили її про це, і нам би не довелося більше працювати, а сиділи б ми в найпривітніших будинках та пили б кращий джин з ранку до ночі.

Із цими словами мені остаточно зробилося погано. Істина була очевидна. Серед невідкладних справ, що стосуються життя і смерті, одруження і свободи, я зовсім забув про алмази і золото. Втім, я не уявляю собі, як би я при прощанні попросив їх у Сабіли. Це означало б із найвищих гірських висот упасти в глибочезну безодню. Таке прохання залишило б у неї неприємне відчуття. Людина, яку вона вважала — ну, абсолютно неабиякою, раптом нагадує їй, що залишається владнати деякі грошові справи і їй треба заплатити кругленьку суму за надану послугу. Далі, мішки з коштовностями неодмінно викликали б підозру. Звичайно, Сабіла могла б покласти їх у човен разом зі зброєю. Але їх важко і незручно було б везти, як я пояснив Хансові. І все-таки мені було прикро — ще раз мої надії на багатство, тобто солідне забезпечення до кінця моїх днів, розсіялися димом.

— Життя дорожче за золото, — повчально сказав я Хансові, — а велика шана ліпше того й іншого.

Це звучало цитатою з книги прислів’їв, але я навів її не зовсім правильно, розраховуючи, що Ханс може не помітити неточності. Але він знав більше, ніж я думав, бо відповів:

— Так, пане, ваш преподобний батько, бувало, мовив це і ще додавав, що краще жити на порожній юшці, як би від неї не здувало живіт, але зі спокійною душею, ніж у багатих хоромах з двома безглуздими бабами, що сталося б із вами, баасе, якби ви залишилися у веллосів. А зараз ми спокійні, баасе, хоча й не набили собі кишень золотом та алмазами, які, за вашими словами, занадто важкі, — такі спокійні, що я думаю поспати, баасе. Але, баасе, це що таке?

— Нічого. Це виють у лісі нещасні волохаті жінки за своїми мертвяками, — відповів я безтурботно, оскільки крики відчаю, що гучно лунали в тиші над річкою, ще дзвеніли. До того ж думки мої були зайняті втраченими алмазами.

— Добре, коли так, баасе. Хай виють, поки не набридне, не мій це клопіт. Але це не крики, це плескіт весел. Веллоси женуться за нами.

Я прислухався і з жахом почув удалині розмірені удари весел — їх було багато, мабуть, п’ятдесят. За нами гнався великий човен.

— О, баасе! Це знову ваша вина. Без сумніву, пані Драмана так любить вас, що не хоче розлучатися і послала за нами навздогін великий човен. А можливо, — додав він, знову сподіваючись на краще, — це панна Сабіла присилає нам як прощальний дар коштовності, щоб ми іноді згадували про неї.

— Це прокляті веллоси посилають Нам у подарунок списа, — похмуро відповів я і додав: — Заряди рушницю, Хансе. Я не здамся живим.

Яка б не існувала причина, але було зрозуміло, що нас переслідують, і в глибині душі мені хотілося знати, чи винна в цьому Драмана. Звичайно, я повівся з нею грубо, а дикунки бувають іноді дуже мстиві. Але все-таки мені хочеться вірити, що вона була непричетною до цього. Істини я так і не дізнався.

Наша команда з чотирьох утікачів-шпигунів теж почула весла і посилено взялася за роботу. Великі небеса! Як вони гребли! Годину за годиною ми линули вниз за швидкою річкою, а за нами з кожною хвилиною все ближче лунали удари невпинних весел. Стрімко летів наш човен, але в наших переслідувачів було п’ятдесят веслярів, а в нас лише четверо