У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Вона взяла мою руку, поцілувала її і вийшла так само плавно, як увійшла.

Так востаннє я бачив Сабілу Прекрасну. Відтоді я не чув про неї. Не знаю, чи довго вона прожила. Але думаю, що ні, тієї ночі в очах її я побачив смерть.

Тепер як шотландський пастор я, нарешті, приступаю до того натхненного слова, з якими прокидається найдрімотніша паства. Весь ранок після опівнічного побачення ми з Хансом просиділи в нашій кімнаті, бо, за веллоським етикетом, за кілька днів до весілля наречений не має виходити з будинку без спеціального дозволу — щоб не спокусила його очей чужа врода.

Опівдні ми поїли — тобто, оскільки йдеться про мене, зробили вигляд, що їмо, бо стурбованість позбавила мене апетиту. Потім з’явився начальник нашої тюремної варти — назвімо мою свиту її справжнім ім’ям — і доповів, що йому доручено провести нас до човна, який повезе на оглядини того, що залишилося від острова. Я відповів, що ми йдемо. Отже, зібравши наше скромне майно, аж до вузлика зі зміною білизни і в’язки гілок з древа Видінь, ми вийшли і вирушили на пристань під конвоєм тюремників, обличчя яких набридли мені до нестями. Біля пристані на нас чекав невеликий човен. Четверо веслярів із закритими обличчями — всі четверо міцні хлопці — підняли весла на знак вітання. Мабуть, берег попередньо очистили від роззяв. На пристані була тільки одна людина — жінка в довгому чорному плащі, що приховував її обличчя.

Коли ми сідали у човен, жінка підійшла до нас і скинула капюшон. Це була Драмана.

— Пане мій, — сказала вона. — Мене прислала сестра, нова Веллу, сказати тобі, що ти знайдеш залізні труби, що плюють вогнем, і все інше, під рогожею на носі човна. Вона просила побажати вам від її імені щасливої дороги до острова, який колись називався Священним, який вона не хотіла б іще раз побачити.

Я подякував Драмані і просив передати уклін Веллу, моїй нареченій, і голосно додав, що сподіваюся незабаром вітати її особисто, коли з неї “спаде покривало”.

Потім я обернувся, щоб сісти в човна.

— Пане, — сказала Драмана, судорожно стискаючи пальці. — У мене до тебе прохання. Візьми мене з собою подивитися востаннє на острів, де я так довго жила рабинею, і який мені хочеться побачити ще раз тепер, коли я вільна.

Я інстинктивно відчув, що назріла криза і потрібно бути твердим, навіть грубим.

— Ні, Драмано, — відповів я, — звільненому рабу не варто спокушати щастя і відвідувати свою в’язницю, бо знову її ґрати закриються за рабом.

— Пане, — сказала вона, — випущеному на волю в’язню часто заважка свобода і серцю його не вистачає полону. Пане, я добра рабиня і любляча, візьми мене з собою!

— Ні, Драмано, — відповів я, стрибаючи в човен. — Човник переобтяжений. Це не привело б ні до твого щастя, ні до мого. Прощавай!

Вона пильно дивилася на мене, і вираз скорботи на її обличчі поступово змінився гнівом, як це часто буває в ображеної жінки. Потім, прошепотівши щось подібне до “зневажена”, вона залилася злими сльозами і пішла геть. Я, зі свого боку, дав знак відчалювати, почуваючись злодієм і зрадником. Та що мав удіяти? Правда, Драмана була добрим другом, я був їй вдячний. Але ми відплатили їй за допомогу — ми врятували її від Хоу-Хоу. А в іншому треба ж було покласти цьому край. Тільки-но вона сіла 6 у човен, висловлюючись метафорично, вона вже не вийшла б із нього.

Ми вийшли у відкрите озеро. Яскрава вода весело фала брижами, і я був радий, що розквитався з усіма цими болісними ускладненнями і міг відпочити серед чистої природи. Ми дісталися до острова і зупинилися поблизу того місця, де колись стояло стародавнє місто зі скам’янілими мешканцями. Але ми не зійшли на берег; навколо лише збігали струмки гарячої лави, стікаючи в озеро, а руїни зникли в морі попелу. Не думаю, що хтось побачить знову ці страшні реліквії минулого, невідомо наскільки віддаленого.

Тихо обминали ми острів і ось під’їхали до місця, де була скеля Пожертв. Вона зникла, а з нею і паща печери, і сад Хоу-Хоу з деревом Видінь, і всі родючі оброблені поля. Води озера, каламутні і пінні, билися тепер лише об купу каміння, що була єдиним залишком Священного острова. Катастрофа розгорнулася грандіозна: на місці вулкана підіймався лише уламок охололої лави, вмираюче серце якої ще стікало червоними потоками вогненної крові.

Коли ми закінчували Наш об’їзд берегів, де не залишалося жодної живої істоти, і лише раз чи двічі ми бачили роздутий напівмавпячий труп хоухойа,