У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Я знав, що Хоу-Хоу — ідол, — сказав він, — але хотів, щоб ти сам у цьому переконався, і я бачив, що той красень Іссикор помре. Але я нічого йому не сказав, бо тоді б він міг померти дуже рано, не довівши вас до своєї країни, і я не одержав би цього листя. А як би я без них показував картини у вогні? А тепер у мене багато листя з дерева Видінь. Мені вистачить до кінця своїх днів. Нині дерево згоріло, й іншого такого немає на землі і не буде. Я радий, оскільки не хочу, щоб з’явився інший волхв, такий же могутній, як і Зікалі. Поки росло дерево Видінь, верховний жрець Хоу-Хоу був майже такий самий великий, але нині він мертвий, а дерево його згоріло, а я, Зікалі, владарюю один. Ось чого я добивався, Макумазане, і ось навіщо я тебе послав до країни хоухойа.

— Хитрий ти, старий шахраю! — вигукнув я.

— Так, Макумазане, я хитрий, а ти простий, і серце моє чорне, як моя шкіра, а твоє серце біле, як шкіра твоя біла. Ось чому я великий, Макумазане, і простягаю владу свою над тисячами, і бажання мої виконуються, а ти, Макумазане, малий і не маєш влади і помреш, не виконавши своїх бажань. Але — хто знає? Мабуть, на тому світі буде інакше. Хоу-Хоу був великий, а нині де Хоу-Хоу?

— Ніякого Хоу-Хоу ніколи не було, — сказав я.

— Так, Макумазане, ніякого Хоу-Хоу ніколи не було, але були жерці Хоу-Хоу. Хіба не так буває з усіма богами, яких люди створюють собі? Їх немає і не було, але є їхні жерці, і вони піднімають спис могутності і пронизують серце людей великим страхом. Що таке боги, яких ніхто не бачить, коли є жерці, що стрясають списом і пронизують серця своїх шанувальників? Бог є жрець, або жрець є бог — як тобі більше подобається, Макумазане.

— Так, Зікалі. — І, не розводячи з ним теревені про це, я запитав: — Хто створив статую Хоу-Хоу в печері Мани? Веллоси цього не знають.

— І я не знаю, Макумазане, — відповів карлик. — Світ дуже старий, і були в ньому народи, про які ми нічого не чули, — так говорить мені мій дух. Можливо, один такий народ і створив статую багато тисяч років тому — який-небудь народ, що вдерся туди і був нащадком вимерлої раси, яка сховалася в тому втаємниченому місці серед орди дикунів, таких огидних, що, здавалося, їх мають переслідувати дияволи. Там, у печері посеред озера, де ніхто їх не міг потривожити, створили вони зображення свого бога або, можливо, бога тих дикунів, на яких бог схожий.

Можливо, дикуни одержали своє ім’я від Хоу-Хоу, а може, Хоу-Хоу від дикунів. Хто знає? Але завжди, коли людина шукає бога, вона створює його за своєю подобою, тільки більшим, потворнішим і злішим — принаймні в цій країні, — а як в інших країнах — не знаю. І часто люди говорять, що бог був колись їхнім вождем, бо всі ми в глибині серця завдячуємо нашим предкам, що дали нам життя, і часто, оскільки предки дали нам життя, ми їх вважаємо за богів. Великі предки були першими богами, Макумазане, а якби вони не були злі, вони б не були великими. Поглянь на Чака, Зулуського Лева. Його звуть великим, бо він злий і жорстокий. Так було, і так буде.

— Неприваблива це віра, Зікалі, — сказав я.

— Неприваблива, Макумазане. Але у світі мало є красивого, окрім самого світу. Хоухойа некрасиві, точніше, не були красивими, бо, я думаю, ти убив їх майже всіх, висадивши гору, що було доброю справою. Ні Хоу-Хоу не був красивий, ані його жерці. Тільки веллоси, особливо ж їхні жінки, ще красиві, завдяки стародавній крові, що тече в них, високій стародавній крові, яку Хоу-Хоу висмоктував з їхніх вен.

— Але Хоу-Хоу більше немає, Зікалі, що станеться тепер із веллосами?

— Не можу сказати, Макумазане, але думаю, вони підуть за Хоу-Хоу, який володіє їхніми душами і захопить їх за собою. Якщо так — не велика біда, Макумазане, бо вони лише гнилий пень дерева, яке колись було високе і чудове. Порох часу приховує багато таких пнів, Макумазане. Але що з цього? інші зростають дерева, які теж стануть пнями свого часу, і так до кінця віків.

Зікалі продовжував у тому ж дусі, хоч я й забув багато що зі сказаного ним. Він прорікав істини, але пам’ятаю, що їх сумний песимізм мене пригноблював, і я постарався якомога швидше обірвати цю мову. І нічого вона мені не роз’яснила — Зікалі не знав, ні хто такі веллоси і Волохатий народ, ні того, як стали вони поклонятися Хоу-Хоу, ні яке їхнє походження, або яким буде їхній кінець.

Усе це й досі покрите таємницею. Відтоді я нічого не чув про них. Якщо і добирався який-небудь пізніший дослідник до веллоських меж, що вельми малоймовірно, то навряд чи вдавалося йому піднятися річкою; а якщо вдавалося, то назад він уже не повертався. Отже, якщо ви хочете дізнатися ще щось, то маєте самі вирушити туди. Тільки, як я вже попереджав, я вам не попутник.

— Так, — сказав капітан Гуд, —