Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

Натовп хлопчиків і дівчат, мов дев'ятий вал, мчав вулицею до моря, вбираючи в себе на шляху все нових і нових, не охоплених Женьчиними підрахунками дітей, що почули про великий наступ.

— У них сила, тому що вони завжди втрьох! — збуджено говорив Михайло своїй «армії».— А нас он скільки!

— Не наважаться тепер нас лупцювати по одному! — радів Женька.

«Армія» повернула за ріг і сповільнила рух, побачивши компанію Бориса, яка, як завжди, грала в доміно на лавочці біля залізної брами.

— Уря-а! — пузатий хлопчик на велосипеді, який опинився попереду всіх, різко загальмував і обернувся, за клично змахнувши своєю шаблею.— Уря-уря-а!

Перші ряди зупинилися, але останні натискали, і натовп невпинно насувався на лавочку.

— Ну? — багатозначно сказав Михайло хуліганам. А вони, неуважно поглянувши на натовп, знову схилилися над кісточками.

— Риба! — Борис оглушливо стукнув кісточкою по лавочці.

Весь натовп, крім Михайла, здригнувся.

— Мамо...— пискнула якась дівчинка, впустивши ляльку.

— На порох зітремо! — самітньо вигукнув Женька із самої гущі «наступаючих».

Борис підвівся.

— Рахую до трьох, — ліниво вимовив він і гаркнув: — Рраз!!!

У натовпі хтось нервово скрикнув, і всі вмить повернули назад. Гурт з вереском кинувся тікати.

Даремно Михайло кричав, намагаючись зупинити втікачів.

— Не бійтеся, нас же багато!

Вся його «армія» поспішала швидше дременути, причому пузатий хлопчик знову їхав попереду на своєму велосипеді. І, може, тому, що їхав він швидке, всі мимоволі рівнялися на нього.

«Поле битви» було вкрите покинутими в паніці пластмасовими гвинтівками, автоматами, кулеметами «максим» на великих колесах і «бойовими» ракетами з гумовими присосками.

Михайло знов залишився один, навіть Женька його кинув. Борис, реготнувши, вирвав у Михайла підзорну трубу і сказав:

— Іди гуляй, поки я добрий. — І додав: — Паганель,— образливо натякаючи на зріст Мишка. Адже, як відомо, жюльвернівський вчений Паганель був дуже довгим.

Михайло хоробро спробував повернути трубу. Але Мовчун та Хихикало, схопивши його за плечі, так разом штовхнули, що він мимоволі пробіг кілька метрів, поки його не зупинила лунка залізна брама.

Компанія спокійнісінько пройшла у двір Мовчуна. Хвіртка зачинилася, дзенькнула защіпка.

Михайло переліз через паркан.

Женька, котрий спостерігав здаля, з-за дерева, побачив, як відчинилася хвіртка і Михайла виштовхнули. Він знову переліз. Знову відчинилася хвіртка, знову показався Михайло, що вчепився в підзорну трубу. Супротивник, якого Женька не бачив, тягнув її до себе, а Михайло до себе. Вона розсунулась на всю довжину — крак! — і Михайло гепнувся на землю. Трубу розірвали навпіл.

Михайло знову поліз на паркан. До нього з грізним риком кинувся випущений з дому пес Фантомас. Михайло поспіхом зіскочив на вулицю. Тепер і йому довелося відступити.

Він поплентався додому, а його спина була такою зажуреною, що Женька мало не схлипнув, наздогнав Мишка і заскиглив:

— Вони нас тепер кожного дня лупцюватимуть! І разом, і по одному!

 Посутеніло. Далекий шум моря враз наблизився. На веранді засвітили лампочку, навкруги неї хороводом заснували засліплені метелики, жучки і мошка.

Михайло сидів на розкладачці з товстенною книгою «Таємничий острів», але думки його були десь дуже далеко.

Рядки розпливалися перед очима. І тільки один чітко виступав на сторінці: «Що ж робити?» — промові матрос».

— Що ж робити? — тихо промовив Михайло. 

Женька неспокійно засовався на ліжку і якось глухо сказав:

— Миш, я боягуз? 

— Ти? Боягуз. І я боягуз. Ти Борьки злякався, а я собаки.

— Ні, я не боягуз,— засопів Женька. — Я просто його боюся. 

Раптом Михайло зацікавлено уткнувся в розгорнуту перед ним книгу.

— «Щоб одержати...— голосно читав він,— сірчану кислоту, інженеру залишилося зробити ще тільки одну операцію».— Він гарячково перегорнув сторінку.— Так. «Сайрес Сміт приніс товаришам посудину з рідиною і коротко сказав: «Ось вам нітрогліцерин!» Справді, це був нітрогліцерин — жахлива речовина, яка мала в десять разів більшу вибухову силу, ніж порох, і заподіяла вже так багато лиха».

Михайло підвів голову, очі в нього блищали. Женька прочалапав босоніж до нього і з цікавістю подивився на малюнок у книзі, який зображав вибух.

— Оце так! — захопився Женька. 

— Почекай,— відмахнувся Михайло, якого осяяла якась ідея, і знову схилився над книгою. — Так... «Складання суміші Сайрес Сміт здійснив сам. Так... «Сірчаний колчедан, пірит, азотна кислота, гліцерин і вода прісна»... І вода прісна, — задумливо повторив Михайло.— Є рецепт! Жень, подивися, тітка Клава лягла спати?

— Зараз,— Женька підбіг до вікна і визирнув. Світла на веранді не було.

— Одягайся,— схопився Михайло.— Гайда!

— Куди?

— Потім дізнаєшся,— Михайло швидко заходився вдягатися.

Хлопці тихенько спустилися по сходах, таких рипучих в цей пізній вечір. Вдень вони чомусь не рипіли. Навшпиньки пройшли двір і вийшли за хвіртку, що теж неймовірно рипіла тепер. Вдень вона чомусь не рипіла. Безлюдно було на вулиці. І кожний скрадливий крок лунав у пітьмі.

Під ногами тепер рипів шлак, пісок і галька, які також чомусь не риплять удень. Вони підкралися до залізної брами біля будинку Мовчуна, де звичайно збиралася Борьчина компанія. І ця брама, виявляється, теж рипіла. Та ще як! Вітер розгойдував іржаві стулки, і