Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— Ні,— сумно промовив Женька і повторив: — Маленький ти якийсь...

— Наполеон теж маленький був,— відрізав Мишко.

— Так то ж Наполеон,— невтішно проказав Женька.

Пробираючись у натовпі, Борьчина компанія, осміхаючись, підійшла до Мишка та Женьки.

Женька завмер.

— У мене є старший брат, він ходить вранці в дитячий садок,— голосно сказав Борис, зневажливо окинувши Михайла поглядом з ніг до голови. Хихикало захихикав. Мовчун кивнув.

Женька позадкував. Михайло теж мимоволі відступив і несподівано відрубав:

— Рот по вуха і губи в маслі. З таким розумом ходять в ясла.

Хихикало закудахкав. Борис глянув на нього, і той безгучно почав рухати ротом, стримуючи сміх.

Борис поставив ногу на лавку і розв'язав довгий шнурок черевика. Мовчун і Хихикало зробили те ж саме, не розуміючи поки що, в чому тут справа. Але вони звикли у всьому наслідувати свого ватажка.

— Шнурочки нам зав'яжи. Бантиком,— підкреслив Борис.

Перезирнувшись, Хихикало і Мовчун схопили Михайла за плечі і зігнули його до черевиків, що були поставлені поряд.

— Давай-давай, зав'язуй,— хихикнув Хихикало.— Всі три черевики.— А Мовчун кивнув тричі.

Михайло слухняно почав зав'язувати шнурки. Женька, скам'янівши, дивився на Бориса, як жаба на пітона.

— Журнальчик подивимося,— веселився Борис, дістаючи з-за пазухи заповітний журнал з фотографією Михайла.

— Схожий... Схожий дядько.

Тітка Клава вийшла з магазину з авоською, наповненого пляшками кефіру.

— Хлопчики!— гучно покликала вона, озираючись навколо.

— Тіточко Клаво! — закричав Женька.

Борис, Мовчун і Хихикало рвонулися вбік і враз гепнулися на землю. Вони відчайдушно брикалися ногами, неспроможні звільнитися один від одного — Михайло зв'язав разом шнурки їхніх черевиків.

— Ку-ку! — сказав Михайло, взяв свою валізку і пішов слідом за Женькою до тітки Клави.

Борис, Мовчун і Хихикало сиділи біля урни для сміття і похмуро розв'язували шнурки.

— Морський вузол. Мертвий,— пожалівся Хихикало.— На жаль, Фантомаса не взяли. Я зубами не дотягнуся, а він би запросто...

Борис мовчки витягнув із кишені хусточку і зав'язав вузлик, дивлячись услід Михайлу:

— Не забуду. 

Женьчина кімната містилася на горищі. Дах будинку був високий, ось і зробили колись на горищі кімнату. — Мансарда — по-науковому, — заявив Женька, коли вони тягли нагору розкладачку для Михайла. Житло Михайлу сподобалось: стіни — навскіс, як в курені, кругле вікно, схоже на ілюмінатор, а до маленького балкончика, що нагадував капітанський місток, веде з двору вузька драбина з поручнями із канатів, яку він відразу ж охрестив штормтрапом. Звідси, зверху, видно було порт з вогнями великих пароплавів. Їхні багатоярусні вогні віддзеркалювались у воді, і тому пароплави здавалися здаля хмарочосами. Вітер надував фіранки, було чути невгамовне бурмотіння моря. Вулицею проїжджали машини, вихоплюючи світлом фар книжки у розкритому Михайловому чемодані, книжечки та брошурки: «Оснащення парусників», «Словник морських термінів», «Як побудувати шлюпку», «Таємничий острів» Жюля Верна, а ще — компас, сигнальні прапорці, морський прапор та підзорну трубу з мідними колінцями, що позеленіли від часу. А Михайло при світлі кишенькового ліхтарика стелив на підлогу географічну карту.

— Може, лампу засвітити? — пошепки спитав Женька. У темряві і навіть у півтемряві чомусь завжди мимоволі стишуєш голос.

— Не треба. Так цікавіше,— не підводячи голови, відповів Михайло теж пошепки. І показав Женьці на загадкову ламану лінію, прокладену червоним олівцем на карті.— Отже... З Чорного моря через Керченську протоку виходимо в Азовське... Перетинаємо... — він показував шлях олівцем.— Далі — Дон... Волго-Донський канал... Волга... Саратов, Куйбишев, Ульяновськ, Казань... Горький... Ярославль...

Женька зачаровано дивився і слухав.

— Проминаємо Рибінське водосховище... І Волго-Балтійським каналом потрапляємо в Онезьке озеро. Потім по річці Свир — в Ладозьке озеро... Тепер по Неві повз Ленінград — у Фінську затоку... А потім — Копорська губа... Нарвська затока... І в Талліні!

— Клуб кіноподорожей! Розірви мене атом! — захоплено сказав Женька, розвинутий не по роках за допомогою телевізора. Він не пропускав майже жодної цікавої передачі, майже жодного фільму. І, мабуть, саме тому іноді закидав «слівце», здавалося б, не властиве його вікові. Що не кажіть, а кінець XX століття вже не за горами. «Атомні» діти!

— Не клуб і не кіно, а наша справжня подорож,— суворо зауважив у відповідь Михайло.— У Таллін.

— У Таллін? Наша?! — ахнув Женька і ліг на підлогу поряд з Михайлом.— Там незабаром на Олімпіаду з усього світу яхти зберуться! От би подивитись — не по телевізору!

— А ти гадаєш, навіщо я сюди приїхав, га? Навіщо тобі водний шлях на карті в Таллін показував?

— Навіщо-навіщо... Я думав, просто так... Цікаво все ж таки...

— Ще б пак... Але не все ж таки,— усміхнувся Михайло.— Будуємо парусну шлюпку, тренуємося і... рушаємо до Талліна. Уявляєш? — Мрійливо промовив він.— Звідусіль приїдуть або прилетять парусну регату дивитися. А ми припливемо!

— Через усю країну? — з сумнівом промовив Женька, подивившись на карту.

— Це ще тільки початок,— відмахнувся Михайло.— Проба сил... А потім ми, може, і в кругосвітню махнемо!

Женька уявив собі, як вони з Михайлом під парусом штурмують бурхливий океан, як виблискують у небі блискавки, як періщить злива... А шлюпка іде точно за компасом. Женька — за штурвалом. «Який курс, капітане?» — голосно кричить він Михайлові, перекриваючи гуркіт бурі. «Зюйд-вест! — кричить Михайло. — Так тримати!».— «Єсть, так тримати!» — кричить Женька, затиснувши в зубах коротку матроську люльку.