Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

Яке ж було її здивування, коли на шипах троянд і уламках гілля вона знайшла загадкові клапті! Якби була змога прикласти їх до дірок штанів та сорочки Мовчуна, то вона... невідомо, що зробила б з ним за свої улюблені троянди!

А Михайло з Женькою ішли до моря, воно неправдоподібно підносилося високо над будинками, відділене від неба тонкою ниткою горизонту. І здавалося, що коли цю ниточку раптом переріже своїм кілем якийсь кораблик, море і небо зіллються.

— Я тут гроші привіз,— розповідав Михайло Женьці,— на шкільних сніданках за рік заощадив, старався менше їсти... Десять карбованців.

— Ого! — здивувався Женька.

— Мало,— засмучувався Михайло, — на чверть паруса. А на шлюпку і зовсім не вистачить. Знаєш, на неї скільки матеріалів піде?!

— Багато,— підтвердив Женька.— Кілька тисяч.

— Чого кілька тисяч? — здивувався Михайло.— Карбованців?

— Ні-і, матеріалів,— незворушно відповів Женька.

— Дивак ти,— засміявся Михайло і знов посерйознішав: — Добре б стару шлюпку знайти і полагодити. У тебе нічого на прикметі немає?

— Є! — з жаром промовив Женька. — На покинутій пристані їх навалом! Там усякі,— заквапився він,— і маленькі, і великі, і шаланди рибальські, і ялики, і баркаси, і плоскодонки.

— Живемо! — зраділо вигукнув Михайло.

Женька зиркнув скоса на підзорну трубу, що стирчала з кишені Мишка, і попросив:

— Дай подивитися, га? Ти не думай, я не просто так. Я хочу на стару пристань подивитися: чергує сьогодні сторож чи ні.

— Сторож,— засмутився Михайло,— хто ж нам шлюпку віддасть, коли сторож. Якщо їх охороняють, виходить, вони потрібні.

— Попросимо, — переконував його Женька.— Купимо йому півлітра, він і віддасть.

Михайло навіть здригнувся:

— У тебе божевільних в роду не було?

— Не було,— з гідністю сказав Женька. — А-а, це ти про півлітра. Я ж у «Крокодилі» скільки разів на малюнках сторожів бачив. Вони усі п'яниці з червоними носами, а в кишені пляшка. Сторожа без пляшки ніколи не малюють! Йому навмисно її дають різні шахраї, щоб він не побачив, як вони склад грабують!

— Але ж ми не шахраї і не грабіжники,— обурювався Михайло.

Женька спантеличено сказав:

— Справді...

— Випросимо,— тепер уже Михайло почав його заспокоювати.— А рибалки, може, нам парус дадуть, подертий який-небудь, непотрібний.

— А ми полагодимо! — підхопив Женька. — Не маленькі!

Вони повернули за ріг, і раптом Женька зупинився, злякано витріщивши очі.

— Нікуди ми не попливемо! — у відчаї вихопилося у нього.

Прямо перед ними, упоперек дороги, зловісно стояла Борьчина компанія. Михайло і Женька заворожено дивилися, як Борис, посміхаючись, повільно витягував з кишені хустку з «пам'ятним» вузликом.

— Сказав: не забуду,— процідив він, розмірено плескаючи вузликом по долоні.

— Мишко, біжи! — скрикнув Женька і помчав щодуху геть. Він петляв із провулка в провулок, перебігав чужими дворами, лякаючи курей, що з кудахканням розбігалися, перелазив через паркани, пірнав у якісь хвіртки, підворіття, і йому весь час здавалося, що за ним лунає тупіт погоні.

Коли Женька, знесилившись, зупинився і озирнувся, ніяких переслідувачів не було. І він не міг збагнути, здалося йому чи насправді за ним гналися й відстали.

Женька поплентався назад, додому. Чим ближче він підходив до свого дому, тим більше ятрили його заячу душу безжалісні думки: «Злякався? Кинув Мишка самого! Мишко, певно, і втекти не міг, тому що міста не знає! Ні, спише тепер його Мишко на берег!»

Коли він вийшов на свою вулицю, то побачив Михайла. Старший «дядько» повільно піднімався до будинку, і його спина виглядала такою засмаглою, що Женька мало не схлипнув.

Він побіг за Михайлом і, наздогнавши, пробурмотів:

— Я ж казав, не пропустять...

Михайло мовчки крокував, не обертаючись до Женьки, що дріботів позаду. А той жалібно виправдовувався:

— Від Борьки нікуди не сховаєшся, і човна у нас не буде ніякого — зламають. Вони нікому проходу не дають: і Кольці лисому, і Кеші-рибалці, і Вовочці, і ГІетюні великому! А дівчаток не перелічити!

— Скільки всіх? — так само не обертаючись, запитав Михайло.

— Зараз полічу! — Женька, нахмуривши лоба, почав зосереджено загинати пальці і безгучно ворушити губами.— Разом зі мною... Двадцять сім! — нарешті полічив він.

Михайло обернувся:

— Двадцять вісім.

Під оком у нього красувався синець.

Коли б ви знали, скільки потрібно часу й енергії, щоб зібрати всіх ображених і скривджених — двадцять сім хлопців і дівчат! Півдня збирали! З ніг падали від утоми! А скільки треба терпіння, щоб умовити всіх до одного виступити проти компанії Бориса?! Півдня умовляли! Язики в роті не вміщалися, так розпухли!

— У них собака величезний! — твердив Кеша-рибалка.

— Та не нацькують вони на людей! Кому до тюрми бажається? — хрипко доказував Михайло.

— А у Борьки кулаки які!..— в один голос тягли брати Мошкіни. — Як стукне мене!

— А в нас, порахуйте, скільки кулаків! П'ятдесят вісім з Женьчиними проти шести! На п'ятдесят два кулаки більше! — переконував Михайло.

Це подіяло. Полічили кулаки, справді, виходило на п'ятдесят два більше!

— Веди! — кричав Кеша-рибалка, люто піднявши над головою довгу вудку.

— Вперед, за мною! — заволав маленький пузатий хлопчик, підвівшись