Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов
Далі дядько Миша, широко розчепіривши пальці, спирається однією рукою на потилиці Мовчуна і Хихикала, другою — на голову Бориса і легко робить гімнастичний кут. Компанія хуліганів одразу ж занурюється по груди у пісок.
Борис, Мовчун і Хихикало смикаються, не можуть вивільнитися і жалісно дивляться услід паруб'язі, який незворушно йде собі зі словами: «Зробив діло, гуляй сміло!»
...Женька прокинувся. Тітка Клава трясла його за плече.
— До тебе Мишко прилітає з Москви,— зацокотіла вона.— Завтра ввечері зустрічаємо. От добре, разом відпочиватимете. Він за тобою догляне.
Як кажуть, сон у руку!
— Плакати завтра будуть! — зраділо скрикнув Женька.
«Я на тебе сподівався...»Борьчина компанія, як завжди, грала в доміно, а пес Фантомас страшенно позіхав від нудьги.
Женька, розмахуючи торішнім заповітним журналом «Піонер», як прапором перемоги, запально вигукнув здаля:
— Гей ви! Стережіться! Завтра ввечері мій дядько прилітає з Москви! — Він розгорнув журнал на потрібній сторінці і показав фотографію.— Ось він, дядечко, ось він! Він вам дасть!
Борис, Мовчун, Хихикало і Фантомас підвелися.
— І тобі, Борько, дасть! І тобі, Мовчуне, шию намилить, і тобі, Хихикало! — тріумфував Женька.— І тобі, Фантомасе безхвостий!..
— Покажи дядечка свого ближче, не бійся! — вкрадливо проказав Борис.
— Я йому все розповім, усе! — кричав Женька, необачно не помічаючи, що Мовчун і Хихикало прослизнули в Борьчин двір. Адже з цього двору легко проникнути до сусіднього і вийти за Женьчиною спиною, відрізавши всяку спробу втекти.
— Все розповім, все! — святковим голосом горлав Женька.
Борис зробив крок до нього, Женька позадкував і автоматично промимрив:
— Все розповім...— але вже не так упевнено, як раніше.
— Ну, покажи свого дядька, Єнохін,— заспокійливо посміхнувся Борис.
І в цей момент підступні Мовчун і Хихикало, вискочивши з воріт сусіднього двору, мертвою хваткою вчепилися в журнал.
Женька помчав геть з обкладинкою в руці, обертаючись і голосячи:
— Плакати!.. Плакати будете завтра!.. І післязавтра плакатимете!..
Мовчун і Хихикало шанобливо піднесли журнал Борису. Він глянув на фотографію парубка, який стискував шкоти в «кавунових» кулаках, і, затинаючись, прочитав підпис:
— Чемпіон Москви... в класі швертботів «Оптиміст»... Михайло... Єнохін...
Не відводячи погляду від кулачищ на знімку, Хихикало здавлено промовив:
— Все збігається — Єнохін.
— Коли прилітає московський? — занепокоєно запитав Борис.
— А-а...— відчужено сказав Хихикало,— коли б не прилетів, все одно нам кінець. А він нас не втопить? — злякано запитав він Мовчуна.— Втопить?
Мовчун похмуро кивнув. І собака кивнув.
Цілий день вони перебирали можливі варіанти страшної помсти Женьчиного дядька.
— А він додумається ще й так зробити,— жахався Борис,— схопить кобеля за хвіст і так ним нас відшмагає — бувайте здорові!
— Це що...— бубонів Хихикало,— як молосне кожному по сопатці, ніс буде, як гумовий, без хряща!
А Мовчун кивав.
Увечері на другий день, за годину до прибуття в місто автобуса з аеропорту, Борьчина компанія сховалася за спинкою лавки. Тут їх ніхто не міг помітити. Зате через щілини можна було спокійно стежити за автобусною зупинкою.
Вони настільки очманіли від страху, що, коли прибув потрібний автобус і першим з нього вийшов здоровезний негр, Хихикало штовхнув Бориса ліктем у бік:
— Він???
Борис непевно відповів:
— Мало схожий.
Потім вийшли Женька з тіткою. За ними сипнув потік приїжджих.
— Щось я його не бачу,— заспокоївся Борис.— Женьку бачу, а дядька немає.
— Чекайте тут, я кефіру куплю,— сказала тітка Клава. І поспішила в молочний магазин.
Женька похмуро дивився, як велетень-негр піднімає свою величезну валізу, схожу на середньовічну скриню з скарбами. За валізкою стояв старший дядько Миша. Дядько, дядько... а ще старший... Мишка-Мишуня, а не Михайло Потапович.
Компанія здивовано втупилася очима в Михайла.
— Мужичок-малючок,— хмикнув Борька. Хихикало захихикав, Мовчун кивнув.
— І обличчя настирливе,— продовжував Борис.
— Виходить, боягуз, — визначив Хихикало. — Я теж завжди настирливий, коли боюся. Боягуз — хто ж іще?!
— Мамин синок,— глузливо зауважив Борис.— Дивись-дивись, як продільчик зачесаний, як штанці напрасовані, чисто тобі театр! Хи-ги!..
— А ти на Женьку глянь,— реготнув Хихикало.— Кінець світу!
На нього було шкода дивитися. Ще в аеропорту він був так прикро вражений, що всю дорогу до міста не розмовляв з Михайлом. А тут не витримав.
— На фотографії ти більший був,— протягнув Женька,— пам'ятаєш, які кулаки!
— Перспектива, — коротко відповів Михайло, з цікавістю роздивляючись навколо.
— Що?
— Ти ось зараз поблизу,— охоче пояснив Михайло.— Якщо тебе звідси фотографувати, ти вищий за ліхтар на знімку будеш...
— Тобі точно тринадцять? — з сумнівом спитав Женька.
— Дванадцять з половиною, — зітхнув Михайло. — А що?
— Маленький ти якийсь,— недовірливо зауважив Женька.— Я на тебе надіявся, а ти маленький. Підвів...
— Ну, чого ти такий сумний? Ти що, боїшся
