Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

«Мис Горн! — кричить Михайло.— Візьми крутіше до підвітряного боку».— «Єсть, капітане!» — кричить Женька. Стихає буря... Підступний мис Горн залишається позаду... Шлюпка пливе по спокійній морській гладіні. Китобійний корабель, що пропливає повз них, салютує на їх честь із китобійної гармати. «Друзі-болгари»,— говорить Михайло, опустивши підзорну трубу. Все далі й далі мчить шлюпка, а під нею... обертається земна куля.

— Але це коли ще... А поки що ось, дивись! — пролунав голос Михайла, і Женька опам'ятався.

Михайло поклав перед ним величезний альбом, на обкладинці було написано великими красивими літерами: «НАПАВТАЛ».

— «На-па-втал»,— прочитав Женька.— А що це таке?

— Кодова назва. Шифр. На парусах в Таллін! — гордовито пояснив Михайло.

— Мишко...— засовався Женька, продовжуючи сумніватися.— А ми плавання витримаємо?

— Люди океани перепливали — витримували. А ми у себе вдома і поготів повинні витримати!.. Французький доктор Бомбар витримав, англійський старик Чичестер витримав, його англійська королева нагородила медаллю! — гаряче говорив Мишко, перегортаючи альбом і показуючи фотокартки знаменитих мореплавців.— Тур Хейєрдал на «Ра» плавав із Сенкевичем! Олександр Роуд теж витримав! А наші на човні «Щелья»! Або ось капітан Емілія!

— Емілія? — здивувався Женька.— Капітан?

— Ну, знаменита бабуся! Сімдесятирічна! Вона з Англії в австралійський порт Дарвін припливла! Сама!

— Уплав? — витріщив очі Женька. — Брасом чи кролем?

— На яхті, дурнику, — благодушно мовив Михайло.— Дивися, скільки пропливла!— І Михайло на око провів олівцем по карті лінію від Лондона до порту Дарвін, вказуючи шлях бабусі Емілії.

Женька, розчепіривши пальці циркулем, виміряв відстань, яку вона пройшла. Потім зміряв на карті шлях, позначений Михайлом: їм доведеться пройти більше.

— Е-е... — протяг Женька. — А нам от скільки! — він широко розвів руки.— Але ж...— він задумався, — адже ми можемо в будь-який день додому повернути. Пливемо, скільки зможемо, так?

Михайло з жалем подивився на нього.

— Ти чого хвилюєшся?! Якихось тисячі чотири кілометрів, найбільше! Якби хоча б по сто кілометрів у день плисти, то днів за сорок допливемо.

— Сто — в день?! — знову засумнівався Женька.

— Десять годин по десять кілометрів на годину — ось і сто! Навіть мало,— пояснив Михайло.— Ну, буває непередбачене. Буває... Додаємо ще днів двадцять... Отже, за два місяці допливемо!.. Дорослі не такі відстані долали! Без води, без їжі! І довели, що можна! А хлопці ще ні! Ось ми і доведемо! Всьому світові!

— Без води, без їжі? — злякався Женька.

— Ото ж то й воно, з водою і з їжею, — буркнув Михайло. — Ну, та ще все попереду! — підбадьорився він.— Через декілька років, я ж тобі казав, навколо світу гайнемо, коли після плавання до Талліна досвіду наберемося!

— От мій батько через два роки здивується, коли раптом, повернувшися з плавання, довідається, що я в плавання пішов! — розсміявся Женька.— А я зможу парусом керувати?

— Зможеш. Навчу... Я вже три роки в нашому яхт-клубі на швертботі ходжу. Досвіду не займати,— солідно сказав Михайло.

Вони мріяли, сперечалися і не підозрювали, що в цей момент зловмисна Борисова компанія готувала жахливу помсту.

Борис, Мовчун і Хихикало потайки дісталися до них у двір. Тітка Клава дуже боялася пожеж, і тому біля ґанку на стіні з давніх-давен висів вогнегасник великих розмірів. Борис і Хихикало обережно зняли його, а Мовчун заліз на дерево, що розкинуло своє гілля просто над будинком, і переліз звідти на дах. Потім він спустив приятелям мотузку, і вони прив'язали до неї вогнегасник. Мовчун, зручно вмостившися на самому краю даху, підтягнув до себе вогнегасник і став обережно опускати його на підвіконня Женьчиного вікна таким чином, щоб, ударившись бойком, вогнегасник випалив прямо в кімнату.

Зловтішно посміхаючись, Борис і Хихикало стояли біля будинку і дивилися на тіні «ворогів», що миготіли у відчиненому вікні.

Мовчун вдарив бойком об підвіконня, вогнегасник заревів, але в цю мить перекрутився мотузок, і струмінь ударив не в кімнату, а вниз, на Бориса і Хихикала.

Пролунали нестямні зойки! Почулися гуркіт вогнегасника, що впав на землю, і квапливі кроки Мовчуна на даху!

Висунувшись з вікна, Михайло і Женька з подивом дивилися на «вмилені» постаті, що тікали геть.

— Вони!..— жахнувшись, здогадався Женька.— Я з тобою куди хочеш згоден пливти... аби від Борьки якнайдалі.

А Михайло раптом зареготав, хапаючись за живіт.

— Ой, помру-у!!! — завивав він від сміху.

На ґанок вискочила перелякана тітка Клава.

— Пожежа? — вона розгублено втупила очі у вогнегасник, який ще викидав піну.— Ну треба ж... сам з гвіздка зірвавсь!

Раптом затріщало дерево, Мовчун разом із зламаною гілкою звалився на кущі троянд і майнув за огорожу.

Тітка Клава сіла на ґанок.

— Бачили? Мавпа.

— Ой, не можу! Тримайте мене! — стогнали у вікні Михайло і Женька, захлинаючись від реготу.— Мавпа! Цілих три! Ха-ха-ха-а!

— А ви не смійтеся,— образилась тітка Клава.— Сліпі? Як стрибнула! Їх, знаєте, стільки в Криму розплодилось! І в газеті писали! Вони до нас із Сухумського заповідника перебралися. Людиноподібні шимпанзе! Помітили? Дуже на людину була схожа!

І побігла до сусідки розповідати про мавпу. 

«Нікуди ми не попливемо!»

 Рано-вранці, коли дзвінкоголосі молочниці кричали всьому місту: «Молоко-о!», Михайло та Женька подалися до моря.

— Сонцем не захоплюватись,— попередила тітка Клава.— Особливо ти, Михайле. Згориш! Ясно?

— Добре,— відгукнувся він уже за ворітьми.

— Обідати о другій, не запізнюйтесь!